Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

за чеками. — Поїхали в «Кроґер», і знімемо грошенят.

У конторі супермаркета Поллі змогла отримати лише сто п’ятдесят доларів. Потім вони поїхали до «Ощадного банку Огайо», що на Норт-Хай-стрит, де взагалі відмовилися приймати чеки Поллі. Кінець кінцем, зробивши ще кілька невдалих спроб отримати готівку в спеціальних касових віконцях, до яких можна було під’їжджати просто на машині, Адалана запропонувала скористатися кредитною карткою «Юніон-Компані», що належала батькові Поллі, як гарантією. У магазині «Юніон», який вони знайшли в торговельному центрі «Ґрейсленд», погодились видати Поллі п’ятдесят доларів за чеком.

— Треба було обміняти на готівку ще один чек, — запропонувала Адалана. — Ти могла б залишити ті гроші собі.

Раптом Адалану охопило натхнення. Вона вирвала порожній бланк із чекової книжки й написала для Поллі вірш. Утім, коли він був готовий, Адалана сказала:

— На жаль, я не можу його тобі віддати, бо тоді в поліції буде зразок мого почерку.

Вона порвала папірець на клаптики, а тоді висмикнула сторінку з нотатника Поллі.

— Це я залишу собі. Якщо ти опишеш поліцейським мої прикмети, я передам цю сторінку «синоптикам» і вони приїдуть у Колумбус і вб’ють твою сім’ю.

Тієї миті Адалана побачила поліцейське авто, яке обганяло їх зліва. Від несподіваного переляку Адалана втратила контроль над свідомістю.

Філіп виявив, що їде кудись у машині. За кермом сиділа молода білява незнайомка.

— Шо я, в біса, тут забув? Куди тебе несе, Філе? — запитав він сам у себе.

— Хіба тебе звуть не Білл?

— Ні, я — Філ. — Він озирався довкола. — Шо за чортівня? Господь свідок, лише кілька хвилин тому я був…

Він не встиг договорити, бо на сцені з’явився Томмі. Він подивився на дівчину за кермом і спробував збагнути, чому він опинився в її машині. Може, в котрогось із інших членів «сім’ї» побачення з цією білявкою? Він кинув погляд на годинник. Був майже полудень.

— Ти голодна? — запитав Томмі.

Дівчина кивнула.

— Неподалік є ресторанчик «Вендіз». Візьмімо пару гамбургерів і картоплю-фрі.

Поллі зробила замовлення, а Томмі заплатив за їжу. Поки вони їли, дівчина розповідала щось про себе, проте Томмі її майже не слухав. Зрештою, це ж не він покликав її на побачення. Йому просто треба було дочекатись, поки на сцену вийде залицяльник цієї дівулі й поведе її туди, куди вони там собі планували податись.

— Де тебе краще висадити? — запитала дівчина.

— Біля студмістечка, — відповів Томмі.

Схоже, що той із членів «сім’ї», хто запросив цю дівчину на побачення, щойно отримав відмову. Коли вони знову сіли в машину, Томмі заплющив очі.

Аллен швидко оцінив ситуацію: молода жінка за кермом автомобіля, пістолет і пачка грошей у нього в кишені. Трясця, тільки не це!

— Слухай, — озвався він, — я прошу пробачення за все, що я зробив. Мені дуже прикро. Я ж тебе не скривдив, правда? Будь ласка, не описуй у поліції мою зовнішність, гаразд?

Дівчина втупилась у нього очманілим поглядом. Аллен вирішив заплутати сліди на той випадок, якщо вона все-таки звернеться в поліцію.

— Можеш сказати в поліції, що я — Карлос на прізвисько «Шакал» із Венесуели.

— А хто такий цей Карлос на прізвисько «Шакал»?

— Уже ніхто. Він врізав дуба. Але копи про це ще не знають. Якщо ти скажеш їм, що я — Карлос, вони тобі повірять.

Аллен вискочив із авто й хутко пішов геть.

Удома Рейджен порахував гроші й проголосив:

— Глядіть же, шчоб ніхто не чіпав тсих грошей! Я їх украв, шчоби сплатити рахунки.

— Стривай-но, — відгукнувся Артур. — Я вже давно за все заплатив із тих грошей, що лежали на комоді.

— Шчо?! Чому ж ти не сказав мені про тсе раніше? Я через тебе тсілими днями бігаю бозна-де, наче йолоп, і невинних людей оббираю!

— Я думав, ти сам усе зрозумієш, коли побачиш, що грошей немає.

— Та невже? А як шчодо грошей від другого грабунку? Тсі також шчезли, тілько вже не на сплату рахунків.

— Хлопці вже пояснили тобі, що сталось.

Реджен почувався пошитим у дурні. Він люто тупотів туди-сюди квартирою й вимагав, щоб йому сказали, хто цупить у нього час.

Артур звернувся до Томмі, Кевіна й Філіпа, та ці троє гаряче запевнили його, що не крали в Рейджена час. Філіп описав білявку, яку бачив у машині:

— Вона була схожа на кралечок із групи підтримки.

— Ти взагалі не мав права виходити на сцену, — дорікнув Артур.

— Я й не збирався, хай йому грець! Гульк — і я вже сиджу в машині з цією фіфою, сам не знаючи чому. Я вшився звідтам, тільки-но зрозумів, шо й до чого.

Томмі сказав, що повів ту саму дівчину до «Вендіз» і пригостив гамбургером, думаючи, що у котрогось із членів «сім’ї» з нею побачення.

— Але я пробув із нею не більше двадцяти хвилин. І гроші тоді вже лежали в моїй кишені.

— Отже, так, усі під домашнім арештом на декілька днів, — скомандував Артур. — Треба з’ясувати, що діється. Щоб ніхто не смів виходити з дому, поки ми не дізнаємось, хто краде час у Рейджена.

— Але ж завтра четверта річниця весілля Дороті й Дела, — втрутився Томмі. — Кеті недавно телефонувала й нагадувала. Я обіцяв зустрітися з нею в Ланкастері, щоб вона допомогла мені вибрати подарунок.

Артур кивнув.

— Гаразд, можеш їй зателефонувати й сказати, що зустріч залишається в силі. Але не бери з собою занадто багато грошей — обмежся тільки необхідною сумою. І повертайся якомога швидше.

Наступного дня Томмі зустрівся з Кеті в Ланкастері. Вони походили по крамницях і вибрали подарунок: дуже гарне покривало з шенілі[50] на ліжко. Кеті вказала на те, що майже цього самого дня чотирнадцять років тому їхня мати вийшла заміж за Чалмера Міллігана.

Повечерявши в Дороті й Дела, Томмі провів тихий і приємний вечір із Кеті, після чого сів у машину й став чекати Аллена, котрий мав відвезти його додому.

Діставшись квартири, Аллен одразу завалився в ліжко.

І тут-таки прокинувся Девід. Він не міг зрозуміти, чому йому так кепсько. Щось було не так, але він не знав, що саме. Він сновигав квартирою й намагався покликати Артура, Аллена чи Рейджена, та вони не відгукнулись. Зараз усі члени «сім’ї» сердились одне на одного. Потім Девід побачив у пластиковому пакеті під диваном кулі до Рейдженового пістолета, а сам пістолет знайшовся під червоним кріслом. Девід знав, що це не віщує нічого доброго, бо ж Рейджен завжди тримав зброю під замком.

Він згадав те, чому його вчив Артур:

— Якщо вскочиш у халепу, або побачиш, що