Читати книгу - "Астальдо"

117
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 113 114 115 ... 192
Перейти на сторінку:
не такий, як завжди.

— Але щоб нам наказував Феанаріон… Ганьба для Другого Дому… — сказав Синьагіл незадоволено.

Алмареа похитав головою.

— Ні, - мовив, — ніякої ганьби… Він має право — він був би Великим Князем, гордим і грізним, а головне — справедливим, не таким, як Феанаро. Нехай їдуть — моє серце відчуває, що Нельяфінве знає, що чинить.

Ант добре знав дорогу до Туманного озера — там молоді Нолдор з Дор-Ломіну любили полювати і відпочивати. Озеро лежало поміж горбів, неначе в чаші, а з урвистого східного берега в нього впадала річечка, утворюючи невеличкий водоспад.

— Анте Доронінгу — мовив Руссандол, коли поміж деревами блиснула вода, — що б ти не почув і не побачив — не втручайся. Просто мовчи.

— Згідно наказу, вельможний Маедросе…

— Забери коней, і очікуй на нас тут.

Руссандол зіскочив на землю і майже стягнув Фіндекано зі спини Моретінде.

— Ходімо на берег, друже… І почнемо день з вправ — нема чого ніжити hrоа. Я хочу перевірити, як ти володієш мечем — адже ти запевняв мене, що навчався щодня. Але, знаючи свого ледачкуватого оtorno, я певен, що твоє вміння не покращилось з часів Дагор Аглареб…

— Майтімо, — вишептав Фіндекано, — я зовсім не маю…

— Маєш, все ти маєш… І бажання, і сили. Добувай меча!

Фіндекано не ворухнувся. Майтімо витягнув меча у нього з піхов і втулив до руки силоміць. Сам же хвацько крутнув своїм, оточивши себе блискучим вихором.

— Погріємося? — спитав, — почали?

Фіндекано одрухово став в позицію і знову застиг. Руссандол ще раз крутонув своєю зброєю і хльоснув побратима клинком по обличчю. Ант одрухово скрикнув, побачивши кров на лиці свого князя, але не рушив з місця.

— Бийся, стонадцять балрогів на одного Ельда! Бийся, ледача істото, я наказую тобі! На що ви взагалі здатні, воїни Другого Дому? Кидатись в орків камінням? Руки вам пришито не тим кінцем — і тобі, і твоєму брату Туракано, якого мій Тієлкормо не раз відправляв додому лікуватися!

Ант трохи не плакав. Він уже шкодував свого рішення і думав про те, що краще було б покликати Лаурендіе. Але цілителька зі своїм коханим Таурохтаром зосталися в Ейтель-Сіріоні, дбати про воїнів Нолофінве, які часом поверталися з вилазок в Ард-Гален з чорною орочою стрілою в тілі. Зв’язатися з нею він не міг — до палантиру Барад-Ейтель завжди підходив сам Аran Фінголфін, якого Ант трохи побоювався.

Фіндекано трохи отямився і почав відбиватися. Майтімо йшов пробоєм, не жаліючи ні hrоа приятеля, ні його духу. Довга куртка князя Дор-Ломіну вкрилась кривавими плямами від численних порізів. Руссандол грався з ним, як тигр з кошеням, безжально користуючись тим, що нині є шульгою, а насміхався ще безжальніше.

— О, цей Другий Дім… Нолдор з риб’ячою кров’ю в жилах, і рухаєтеся ви неначе снулі риби… Шкода, що моїм малим так і не довелося випробувати на вас клинки біля Мітріму — навіть Амбаруссар ще тоді мали більше вміння… Не спати, cano Фінгоне! Бийся — адже це я винен в усіх твоїх бідах! Ти ж ненавидиш мене — я бачу це в твоїх очах! Ненавидиш за Альквалонде, за те, що я тебе, такого чистенького, перемазав кров’ю з голови до ніг… Ви всі бажали бути шляхетними — за наш рахунок! В усіх ваших бідах винен як не Феанаро, то його сини… А нам тільки й залишається бути зобов’язаним вам за все… За пробачення, за порятунок, за саме існування… Тільки, коли наш батько мовив слово на східцях Міндону, ви всі кинулися збирати речі, ніби в Белеріанді могло не вистачити землі для княжіння…

Фіндекано вже бився з повною віддачею, забувши про слабкість тіла. Очі його палали — цієї миті він дійсно ненавидів друга, який наче виплюнув йому в лице страшні звинувачення. Друга, котрий був винним в його біді — адже, якби Фіндекано, як Арафінвіони чи Турондо з Аракано, просто потрапив під прокляття Судді, без участи у братовбивстві, Еріен не покинула б його…

«Ти привів лучників, Фіндекано… Задля оtornasse — стріляй!»

Нолофінвіон нарешті приноровився до підступних ударів з лівої, котрі завдавав йому приятель. Майтімо замість щита затулявся правицею зі сталевою кистю — накладкою — меч Фіндекано зім’яв залізо, немов аркуш паперу. Руссандол поволі відступав до озера і врешті послизнувся на мокрій траві… Він упав так натурально, що Ант, котрий стежив за двобоєм затамувавши подих, не зрозумів — чи це сталося випадково, а чи навмисне.

Клинок Фіндекано вперся йому в горло… Кров виступила на білій шкірі. Майтімо усміхнувся. Так він, напевне, усміхався там, в Ангбанді…

— Порозважайся, — вимовив, — натисни сильніше…

Якусь мить Ант думав, що зараз, у нього перед очима станеться найгірше, що могло спіткати Квендо в житті — братовбивство. Однак, Фіндекано прибрав клинок і тут таки впустив меча. Його трусило, але очі горіли живим вогнем, а на блідих щоках виступив рум’янець.

— Ти не повинен був, — сказав Астальдо врешті, - ти не повинен був… говорити так… Руссандоле…

— Ненавидь мене, — сказав Майтімо, що так і лежав, розкинувши руки, — убий мене, випусти з жил кров проклятого роду… Тільки не йди на Захід, оtorno, не покидай мене першим.

Фіндекано опустився на траву поруч з ним.

— Я дуже тебе поранив?

— О, тобі дісталося більше — а отже моє таки зверху…

— Як ти дізнався, що зі мною?

— А що з тобою? Я приїхав…

— На полювання, авжеж… Не крути мені голову, Майтімо Руссандоле. Хто викликав тебе до Ломіону?

— Хіба я не мушу відпочити? Віриш, побратиме, я втомився розбирати безкінечні позови… Між Карністіро і Наугрім, між Тієлкормо і Куруфінве, між Макалауре і рештою… Вони знаходять мене навіть у Амбаруссар, тому я і подався на захід…

— Я втомився, оtorno, — мовив Фіндекано жалібно, — як я втомився…

Майтімо сів, і обійняв приятеля за плечі здоровою рукою.

— Сподіваюсь — сказав, — ти розумієш, що я наговорив тобі стільки лихих слів, щоб ти хоч трохи розворушився…

— Але ж я… Я справді ненавидів тебе… Якусь страшну мить твоє життя висіло на волосинці.

— О, моє життя довгий час висіло не на волосинці — на ланцюгу, і то з ним нічого не трапилося. Ти просто сквитався зі мною за Форменос, пам’ятаєш, як я проткнув тебе наскрізь? Я тебе тоді теж ненавидів… якусь мить. Тільки ти нині стримався, а я тоді — ні.

Майтімо відстебнув понівечену накладку від культі, відкинув її геть і гукнув до Анта:

— Зброєносцю, розведи-но вогнище… Ти здогадався взяти quenilas, чи мені доведеться збирати трави для заварки?

1 ... 113 114 115 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астальдо"