Читати книгу - "Виховання почуттів"

уроки музики, тримала їдальню, співпрацювала в журналах мод, здавала мебльовані кімнати, торгувала мереживом у середовищі легковажних жінок, а це спілкування дало їй змогу робити багатьом, у тому числі й Арну, деякі послуги. Раніше вона працювала в торговій фірмі.

Там вона роздавала платню робітницям, на кожну завівши по дві книжки й одну з них приховувала в себе. Дюссардьє, що з доброї ласки вів книжку такої собі Гортензії Баслен, надійшов до каси в ту хвилину, коли мадмуазель Ватназ принесла рахунок цієї дівчини — 1682 франки, касир їх оце зараз виплатив. А саме напередодні Дюссардьє записав у книжку Баслен 1082 франки. Під якимось приводом він знову взяв у дівчини книжку і, бажаючи покласти край цій злодійській історії, сказав їй, що книжку загубив. Робітниця простодушно переповіла цю вигадку мадмуазель Ватназ, а та, щоб не мати ніяких сумнівів, з байдужим виглядом стала розпитувати чесного прикажчика. Він коротко відказав: «Я її спалив!» От і все. Невдовзі після цього вона залишила фірму, так і не повіривши, що книжка знищена, і гадаючи, що Дюссардьє зберігає її.

Коли до неї дійшла звістка, що прикажчика поранено, вона прибігла до нього, сподіваючись одібрати книжку. Хоч як вона пильно нишпорила, але так і не знайшла її. По тому вона перейнялася пошаною, а згодом і любов'ю до цього хлопця, такого чесного й лагідного, такого сміливого й дужого! В її віці годі було плекати надію на подібний талан. Вона накинулася на нього з жадобою людоїдки і зреклася літератури, соціалізму, «втішливих доктрин та великодушних утопій», лекцій про «розкріпачення жінок», які читала, — усього, навіть Дельмара; кінець кінцем вона запропонувала Дюссардьє одружитися з нею.

Хоч вона й була його полюбовницею, він анітрохи не був закоханий у неї. До того ж він не забув про її шахрайство. Нарешті, Ватназ була надто багата. Він одмовився. Тоді вона в сльозах розповіла йому про свою мрію — відкрити разом із ним магазин готового одягу. Для початку в неї були необхідні гроші, які на тім тижні мали поповнитись іще чотирма тисячами франків; і вона призналася, що подала позов на Капітаншу.

Дюссардьє засмутився, бо це стосувалося і його друга. Прикажчик пам'ятав про портсигар, подарований йому на гауптвахті, вечори на набережній Наполеона, сердечні розмови, книжки, які давав йому Фредерік, численні його люб'язності. І він попросив Ватназ відмовитись од позову.

Вона взяла на глузи його простакуватість і виявила незбагненну ненависть до Розанетти; навіть багатства прагнула вона тільки задля того, щоб потім розчавити її власним екіпажем.

Ця безодня чорної злоби налякала Дюссардьє, і коли став точно відомий день розпродажу, він пішов із дому. Наступного ранку він зніяковілий прийшов до Фредеріка.

— Я мушу просити у вас вибачення.

— За що?

— Ви, мабуть, вважаєте мене невдячним: адже вона зі мною… — Він затинався. — О, я більше не бачитимусь із нею, я не буду її спільником!

Фредерік дивився на нього, нічого не розуміючи, і Дюссардьє спитав:

— Хіба не правда, що за три дні мають продавати майно вашої подруги?

— Хто це вам сказав?

— Та сама ж таки Ватназ! Я тільки боюся, щоб ви не розсердилися.

— Нітрохи, друже мій!

— Ох, справді, ви такий добрий!

І він скромно простяг маленького сап'янового гаманця. Там було чотири тисячі франків — всі його заощадження.

— Та що ви! О ні, ні!..

— Я добре знав, що ви образитесь, — зі слізьми на очах відповів Дюссардьє.

Фредерік потиснув йому руку, і добряга почав жалібним голосом його умовляти:

— Візьміть! Зробіть мені приємність! Я в такому розпачі! Зрештою, хіба не все пропало? Коли сталася революція, я вірив, що всі будуть щасливі. Пам'ятаєте, як було хороше, як легко дихалось! А тепер нам іще гірше, ніж колись. — Він утупився долі. — Тепер вони вбивають нашу республіку, як убивали іншу — римську. А бідолашна Венеція, бідолашна Польща, бідолашна Угорщина! Яка ницість! Спершу позрубували дерева свободи, тоді обмежили виборче право[58], позачиняли клуби, знову запровадили цензуру й віддали школи в руки священикам[59]; бракує лише інквізиції. А чому б і не влаштувати? Бо ж консерватори ой як раді були б спустити на нас козаків! Забороняють газети, якщо вони виступають проти смертної кари, Париж переповнений багнетами, в шістнадцяти департаментах оголошено стан облоги, амністію ж знову відхилено! Він ухопився за голову, потім у відчаї розвів руки. — А все-таки, якби попробувати? Аби по-чесному, можна було б порозумітися! Та де там! Робітники не кращі за буржуа, он що! На днях, коли в Ельбефі сталася пожежа, вони відмовилися помагати. Якісь негідники взивають Барбеса аристократом! Щоб поглумитися над народом, вони хочуть обрати в президенти Надо, муляра, — ну що ви на це? І нічого не вдієш! Нічим не зарадиш! Усі проти нас! Я ніколи не чинив анічогісінького лихого, а проте відчуваю якийсь тягар на душі. Буде й далі так — я збожеволію. Краще б мене вбили. Кажу вам, ці гроші мені не потрібні! Зрештою, ви мені повернете їх, чорти б їх узяли! Ну, я вам позичаю.

Фредерік, змушений необхідністю, кінець кінцем таки взяв ці чотири тисячі франків. Отже, загрози з боку Ватназ уже не було.

Але невдовзі Розанетта програла процес проти Арну і з упертості хотіла оскаржити рішення.

Делор'є знемігся, намагаючись розтлумачити їй, що обіцянка Арну не являє собою ні дарчий запис, ані формальну передачу. Вона й не слухала його, вважаючи закон несправедливим: усе це, мовляв, тому, що вона — жінка, а чоловіки стоять один за одного! Зрештою, вона все-таки послухала його ради.

Він почувався в цьому домі так привільно, що навіть кілька разів приводив на обід і Сенекаля. Така безцеремонність не подобалася Фредерікові, який підтримував його грішми, ба навіть замовляв йому одяг у свого кравця; тим часом адвокат старі свої сюртуки віддавав соціалістові, що існував невідомо на які кошти.

Однак він хотів би зробити послугу Розанетті. Якось, коли вона показала йому дванадцять акцій товариства по видобутку фарфорової глини (підприємства, через яке Арну присудили сплатити штраф на суму тридцять тисяч франків), він зауважив:

— Еге, це щось підозріле! Прекрасно!

Вона мала право притягти Арну до суду, вимагаючи відшкодування вартості цих паперів. Найперше вона могла б довести, що він, з огляду на кругову поруку, мусить покрити всі борги компанії власним коштом, бо свої приватні борги видавав за борги товариства; крім того, він присвоїв собі частину майна, що належало компанії.

— Все це дає підставу звинуватити його в злісному банкрутстві за статтями п'ятсот вісімдесят шостою та