Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

179
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 113 114 115 ... 125
Перейти на сторінку:
його знайти?

Допит Яніни Вигановської, матері убитого, ніяк не можна було назвати приємною процедурою. Обов’язки такого роду — найобтяжливіші. Бідолашна жінка гірко плакала.

Качановський почекав, поки пані Вигановська трохи заспокоїться, і запитав:

— У вашого сина були якісь друзі?

— Коли він ще працював на заводі, приходили до нього товариші, ті, з якими він у школі вчився. А коли перейшов у вечірню школу у Варшаві, часу в нього для приятелів не залишилось. Саме тільки навчання у голові.

— Як звали його шкільних друзів?

Вигановська назвала прізвища.

— А дівчина у нього була?

— У Павла? Що ви! Адже, він ще зовсім молодий.

Двадцятилітній Павел для матері як і колись залишався маленьким.

— Чи не розпитував хтось вас про Павла за останні дні? Може, хто цікавився його адресою у Познані? Листів на його ім’я не приходило?

— Ні-ні. Він був такий хороший хлопчик… — Мати знову почала плакати. — А як він помер? Дуже мучився перед смертю? Його катували?

— Ні, він помер відразу, навіть не знав, що помирає. — Бодай у цьому Качановський міг розрадити матір, — Його ударили у потилицю. Зовсім несподівано.

— А мені віддадуть його тіло? Я хотіла б поховати його по-християнському. На кладовищі, поруч з батьком.

— Це вирішить познанський прокурор, але, гадаю, він не заперечуватиме.

Плачучи, жінка вийшла з кабінету, а Качановський відправився до начальства: доповісти про наслідки обшуку в будинку Вигановських і про допит Яніни Вигановської.

— Не завадить поцікавитися шкільними товаришами Павла, — вирішив полковник Немирох. — Та й варшавською вечірньою школою треба зайнятися. З ким він вчився останній рік? Поговоріть з ними. Може, вони зможуть пролити світло на його знайомства. Як правило, молоді люди не живуть самітниками. І Павел — не виключення. На такий ризикований крок, як пограбування, не можна йти у компанії випадкових знайомих — то були люди, котрих Павел добре знав. Тільки де їх шукати?

— Дозвольте запитати, пане полковнику?

— Прошу.

— Уявіть собі, що вам двадцять років і у вас два мільйони злотих, які треба сховати. Що б ви зробили?

Немирох усміхнувся.

— Напевне, віддав би своїй дівчині, аби сховала. І сказав би їй, що від цього залежить доля нашого майбутнього.

— І я б зробив так само, — повеселішав Качановський.

— З тією різницею, що тобі довелось би розділити гроші на багато частин, — пожартував полковник. — До речі, що чути про ту чарівну дівчину з Надажина? Ти її вже покинув?

— Як ти погано про мене думаєш! — розгнівався майор і зараз же спохопився: — Це ж мені треба підтримувати контакти з Надажином!

— Добре, що ти клопочешся тільки інтересами справи.

Це було сказано таким тоном, що Януш не зрозумів, чи говорить полковник серйозно, чи сміється.

Полковник глянув на годинник: часу було обмаль. Тому він коротко підсумував:

— Отже, ясно. Шукай дівчину!

Рішенням прокуратури слідство в справі про вбивство Павла Вигановського було об’єднано із слідством про викрадення машини заводу точних приладів у Надажині. Обидві справи доручили прокурору Бочковському. Познанська прокуратура передала свої матеріали у Варшаву. Матері Вигановського дозволили забрати тіло сина.

На похороні за гробом йшли Яніна Вигановська з трьома дітьми та декілька чоловіків і жінок середнього віку — видно, сусіди та знайомі Вигановських.

Майор Качановський тримався подалі від похоронної процесії і на кладовищі став так, щоб не привертати уваги. Мимоволі пригадав народне повір’я, що убивцю завжди тягне глянути на свою жертву. Тут убивці напевне не було, він надто розумний для цього.

Качановський звернув увагу на те, що на похороні майже не було молоді. Правду казала мати, що останнім часом Павел не підтримував знайомства майже ні з ким із своїх старих надажинських друзів.

Зате майор побачив у траурній процесії двох дівчат. Одна з них з цікавістю розглядала присутніх, явно їй незнайомих. Друга — симпатична, середнього зросту, з правильними рисами обличчя і виразними сірими очима — була вбита глибоким горем. А коли домовину спустили в могилу і по дерев’яній кришці глухо застукотіли грудочки землі, з її очей полилися сльози.

Качановський непомітним рухом руки підкликав до себе одного із своїх людей (як завжди передбачливий, майор велів їм бути присутніми й на цій сумній церемонії).

— Оно ті дві дівчини, — сказав він майже стуленими вустами, — висока брюнетка в коричневому кожусі і блондинка. Дізнайся, хто вони, де живуть, чим займаються.

— А позалицятися можна? — поцікавився молодий співробітник міліції. — Та, чорненька, досить гарна.

— Цього я тобі заборонити не можу, — усміхнувся Качановський, — але пильнуй. Щоб не здогадалися про твою справжню роль! А коли познайомишся з дівчатами, порозпитуй їх про Вигановського. Звідки вони знають його. Чи відомо їм, як він загинув і що брав участь у злочині. Та дивись, щоб комар носа не підточив.

— Зробимо, — пообіцяв хлопець і, відійшовши від майора, змішався з натовпом.

Наступного дня кмітливий молодик доповідав майору:

— Обидві дівчини з Варшави. Та, котра старша, — Веслава Косинська. Працює в магазині самообслуговування щі вулиці Солець. Мешкає в нових будинках на Київській. Дуже гарна дівчина. Вона вчилась в одному класі з Вигановським, разом складали екзамени на атестат зрілості. Прийшла на похорон тому, що її попросила про це подруга, ну та, блондинка. Незручно було одній йти. Другу звуть Ягода Олесяк. Це вона дівчина Вигановського. Вчилась у тій самій школі, на два класи молодша. З Веславою вони знайомі давно, мешкали в одному будинку на вулиці Вроній. Потім Веслава переїхала у власну квартиру на Київській, а Ягода й досі живе з батьками на Вроній, будинок номер шістдесят три.

— А що вони говорили про Павла?

— Поки вони були разом, жодна з них про нього ані словечка. Тоді я запропонував зайти до кав’ярні. У Ягоди настрій був не з кращих, та ще, мабуть, помітила, що мені Веся пригледілась, то й злиняла. А потім Веся проговорилась, що їй дещо відомо. Я підтакнув: немов, начувся про те, про се. Весі відомо, що Павла убили і зробили це через великі гроші. А ось про викрадення машини вона нічого не розповідала. Напевне, не знає.

— А що вона говорила про Ягоду?

— Небагато. Я зрозумів, що Ягоді він сильно закрутив голову. Подарував їй перстень, золотий з рубіном. В ювелірному магазині відвалив за нього сім тисяч.

— Ну, від цього він не збіднів, — посміхнувся майор.

— Павел пообіцяв восени, ну найпізніше взимку одружитись з Ягодою — вона перед Весею хвалилась. Потім збиралась поїхати до нього у Познань, мовляв, там Павел вчитиметься, а вона працюватиме. Веся здогадується, що насправді він їй нічого не обіцяв, просто Ягода перед подругами

1 ... 113 114 115 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зарубіжний детектив», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зарубіжний детектив"