Читати книгу - "Пірат"

class="book">— Все, що ти говориш, мій сину,— правда. Та ми нічого не можемо вдіяти.

— Чому ні? — допитувався Бейдр. Він насилу стримував свій гнів. — Це ваш спадкоємець, наступник вашого трону, чиє життя в небезпеці.

Очі старого чоловіка були слабкі і сльозливі, але його слова ясні і чіткі.

— Він ще не є моїм наступником. І він не буде ним, доки я його не призначу.

— То ви допомоги не пропонуєте? — спитав Бейдр.

— Офіційно я не можу,— відповів князь. — Не міг би і глава будь-якої іншої держави, до якого б ти звернувся. Ця організація, яка називає себе «Братством», користується великою підтримкою серед деяких кіл. Навіть «Аль Фаттах» вважає, що її треба залишити в спокої.

Він узяв аркуш і подав його Бейдрові.

Бейдр мовчки взяв його.

— Неофіційно, якщо ти зможеш виявити місце, де ці злодюги тримають твою сім'ю, то можеш просити в мене стільки людей і стільки грошей, скільки потрібно для їхнього визволення.

Бейдр звівся на рівні з тягарем на серці.

— Дякую вам за вашу щедрість, ваша високість,— проказав він, як личить. Та він знав, що це було надарма. Без офіційної допомоги їх ніколи не знайдуть.

Старий князь простягнув руку і глибоко зітхнув.

— Якби я був молодший,— мовив він,— я б приєднався до тебе в пошуках. Іди з Богом, мій сину. Я буду молити Аллаха, щоб він зберіг твоїх близьких.

Біля великого палацу під сліпучим сонцем Дік чекав на них у лімузині з кондиціонером. Вони підійшли до автомобіля.

— Що він сказав? — запитав він.

— Він нічого не може зробити,— відповів батько Бейдра.

Машина рушила, Бейдр дивився у вікно.

— Безнадійна справа,— сказав він глухим голосом. — Ніхто нічого не може зробити. Ніхто не хоче мені допомогти.

Дік довго мовчав. На карту було поставлено так багато, стільки років. Вся робота, всі зусилля, спрямовані на те, щоб він попав сюди, підуть нанівець. Та є речі, які важливіші за роботу. Хоча б життя невинних дітей. Він згадав двох своїх синів і уявив, як би він почував себе, коли б вони попали в таке становище. Це зрештою примусило його прийняти рішення.

Він повернувся на відкидному сидінні так, щоб подивитися в обличчя Бейдра.

— Я знаю таких людей, які б допомогли вам,— сказав він.

— Хто?

— Ізраїльтяни,— спокійно сказав Дік.

Бейдр гірко засміявся.

— Чого б це вони мені допомагали? Я від народження їхній ворог.

Самір поглянув на свого сина.

— Люди не народжуються ворогами. Вони ними стають.

— А що, це міняє справу? — саркастично запитав Бейдр. Він повернувся до Діка. — А чому вони згодяться мені допомагати? — спитав він знову.

Дік подивився йому просто в вічі.

— Тому, що я їх про це попрошу,— сказав він тихо.

Якусь мить Бейдр мовчав. Легке зморене зітхання зірвалося з його вуст.

— Ти співпрацюєш з ними?

— Так,— кивнув Дік.

— Ти не ізраїльтянин,— сказав Бейдр. — Чому?

— Мої батьки повернулися жити до Йорданії,— мовив Дік. — Одного разу чоловік по імені Алі Ясфір зайшов до них і попросив їх, щоб вони дозволили їхній організації використовувати їхнє сільце як базу. Через кілька місяців там було зґвалтовано три дівчини, а багатьох намагалися згвалтувати, тож селяни стали вимагати, щоб бойовики забралися геть. На відповідь Алі Ясфір влаштував різанину. Він особисто очолював своїх людей, які вбивали всіх, обходячи хатину за хатиною. Пощастило врятуватися тільки одному хлопчикові та двом дівчаткам. Вони розповіли нам, що там діялося. А ще кажуть про звірства ізраїльтян. Обидві дівчинки самі бачили, як Алі Ясфір особисто зарізав моїх маму і тата.

— І тепер, зрадивши мене,— сказав гірко Бейдр,— ти думаєш, що мусиш мені допомогти.

Дік подивився йому в вічі відвертим поглядом.

— Не по цій причині. А тому, що ми обидва віримо, що араби й ізраїльтяни можуть жити і працювати в мирі. Це такі люди, як Алі Ясфір, унеможливлюють досягнення миру. Вони є нашими ворогами. Вони — це ті, кого треба знищувати.

Розділ тринадцятий

Бейдр оглянув двох людей, що стояли на порозі. Вони скидалися на арабів більше, аніж його батько чи він сам. Старий чоловік був високого зросту. Накидка на його голові майже закривала його обличчя, виділявся тільки великий яструбиний ніс, а його вицвіла джелаба звисала аж до підлоги. Молодик був чорнявий і засмаглий, з густими сирійськими вусами над верхньою губою. На ньому були вицвілі від сонця сорочка й штани кольору хакі.

Бейдр та його батько встали, і генерал Ешнев підвів їх до старого.

— Доктор Аль Фей, містер Аль Фей — генерал Бен Езра.

Якусь мить генерал уважно дивився на Саміра, потім усміхнувся.

— Це було так давно, мій друже.

Обличчя Саміра раптово зблідло. Його пройняла дрож. Краєм ока він поглянув на Бейдра, сподіваючись, що той не помітить його знервованості. Бейдр дивився на генерала.

— То це ваш син,— сказав генерал. — Аллах був добрий до вас. Гарний чоловік.

Самір потамував свою знервованість.

— Приємно зустрітися з вами знову,