Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

інтер’єр, і виявилося, що то було саме те, чого їй бракувало. Їй тепер подобалось оформляти інтер’єри так, як колись подобалося малювати картини. Особливо інтер’єри у старих кам’яницях. Вона вміла відчути й підкреслити їхню особливу атмосферу, тож у кнайпах, які вона оформляла, було дуже приємно сидіти. Після першої кнайпи Галина оформила наступну, і так почалася робота над цілою мережею модних закладів, у кожному з яких Галина розписувала стіни. ### 1934

Єдиною пристрастю, яку Вільгельм зберіг до глибокої старості, була любов до елегантних шляфроків. Вільгельм визнавав шляфроки тільки зі справжнього шовку. Іноді він міг тижнями не вилазити з такого шовкового шляфрока і не погоджувався поміняти його ні на що, навіть коли на рукавах уже протиралися дірки. Вільгельм стверджував, що має алергію на всі тканини, крім шовку.

До шовкових шляфроків його привчила Полєт. Треба віддати їй належне: вона неперевершено вміла вибирати для нього одяг. Для нього і для себе. Вільгельм любив ходити по крамницях і шукати красивий одяг. Але з Полєт це було особливо весело. Напевно, так почуваються гімназистки, котрі біжать по морозиво, взявшись за руки, а потім ідуть із тим морозивом уздовж вітрин і обговорюють усе, що бачать.

— Ти би купив цю сорочку? — питала його Полєт, облизуючи шоколадне морозиво.

— Ніколи. Вона занадто штивна. А оцей браслетик тобі би пасував, — відповідав Вільгельм.

Він найбільше любив ванільне морозиво.

Востаннє Вільгельм бачив Полєт у Парижі в листопаді 1934-го. Відтоді він уже ніколи не бував ані в Парижі, ні в інших французьких містах. І завинила в цьому саме Полєт. Це вона запросила його на зустріч до готелю «Рітц» від імені багатого бізнесмена Анрі Детердинга, якого тоді називали нафтовим Наполеоном і який буцімто захоплювався молодим Габсбурґом і мав до нього ділові пропозиції.

Вільгельм довго вагався, який костюм йому вибрати: офіційний чорний чи вечірній кремовий. Йому хотілося зробити враження серйозної ділової людини, та водночас він прагнув виглядати невимушено, так ніби ця зустріч для нього — дрібниця, не пов’язана з жодними фінансовими очікуваннями. З досвіду він знав, що люди завжди охочіше діляться грошима з тими, хто їх менше потребує, ніж із бідними. Також він знав, що значно легше позичити гроші на новий автомобіль, навіть якщо позичальник не впевнений, чи отримає свої гроші назад, аніж на щось справді необхідне, наприклад, на лікування. Тож невимушений і навіть трохи легковажний вигляд завжди забезпечував потрібне враження. Вільгельм вибрав кремовий костюм і нещодавно придбані до нього ультрамодні мешти такого самого кольору. Капелюха вирішив не надягати, в ліву руку взяв успадковану від батька парасолю з родинним гербом на позолоченому руків’ї. У дзеркалі ліфта ще раз поправив зачіску, принагідно подумавши, що слід уже змінити імідж, і зайшов до готельного ресторану. Обвів поглядом зал і побачив Андре Емара — знайомого підприємця, виробника абсенту і його замінників. Підійшов до столика, привітався, присів, поглядом шукаючи Полєт. Але її не було.

Андре Емар, побачивши Вільгельма, знітився не менше, бо його нібито запросив на вечерю Морис Де Ротшильд. Але тому що обоє були добре виховані, ніхто не подав і виду. Натомість почалася звична світська бесіда.

— Усі тільки й говорять, що про ваш «L’Amourette». Кажуть, він нічим не поступається справжньому абсенту, — сказав Вільгельм.

— Так, цей мій винахід, здається, годуватиме мене ще довго, — засміявся Емар і пригладив пальцями правої руки тоненькі закручені догори вусики.

Вільгельм машинально, ніби у відповідь на рух співрозмовника, провів рукою по своїй білій чуприні, підстриженій за останньою паризькою модою.

У той момент у дверях з’явилася Полєт Куйба, як завжди, розмахуючи руками й озираючись довкола в пошуках знайомих. Її жваві жести, енергійний сміх і невимушеність поведінки трохи розрядили напружену атмосферу, і звичайна світська бесіда тривала ще якийсь час.

— О, мало не забула, — усміхнулася Полєт. — У мсьє Ротшильда виникли раптові справи. Він сидить у сусідньому залі з якимись урядовцями, та підійти наразі не може. Просив вибачити йому.

Після того з’явився прислужник із візитівкою Ротшильда. Про відсутність Детердинґа не згадував ніхто. Вільгельм розумів, що тут щось не так.

Але вони з Полєт довіряли одне одному і не раз використовували респектабельність Вільгельмового походження для того, щоби здобути трохи грошей, яких їм постійно бракувало. Вільгельм розумів, що Полєт має якийсь план і що найліпше буде не заважати їй.

І справді, вже через півгодини Полєт сказала Емарові:

— Знаєте, мсьє Емаре, мені страшенно шкода, що мсьє Ротшильд так затримується. Бо я хотіла обговорити з вами одну справу в його присутності.

— А без його присутності ми не можемо обійтися? — галантно запитав Емар.

— Ну, я не знаю… — Полєт зробила вигляд, що знітилася. — Справа трохи делікатна. Розумієте, в мене є рахунок у банку Ротшильдів, який мають розблокувати наступної весни. І не було би жодної проблеми, якби не одна вигідна фінансова інвестиція, яка можлива саме зараз. Уявляєте, мені потрібно лише чотириста тисяч франків — і я могла би за декілька місяців гарантувати і собі, й позичальникові дуже пристойний прибуток. Я не сумніваюся, що ви би погодилися надати таку суму, якби мали підтвердження від мсьє Ротшильда, що мій рахунок справді лише тимчасово заблоковано і що на ньому є необхідні кошти…

— Мадемуазель, ви