Читати книгу - "Вогняна зима"

і майже відразу після того дійшло: нікуди не бігтиме. Їх можна зупинити, вони не чекають опору, і оцей палаючий БТР — не сила, насправді звичайний сплеск істерики.

За своє коротке життя Богданові, вічному, як здавалося, ботаніку, не раз і не два доводилося мати справу з тими, хто вважав свої кулаки розумнішими за його голову. Тікав частенько, та лишали в спокої тоді, коли намагався огризатися, як міг. Варто було показати бажання дати здачі — і ворог, ким би він не був, починав бризкати слиною. Хоч завжди був сильнішим, нахабнішим, безжальнішим.

А тут давав слабину.

Тому, прогнавши зрадницькі думки геть, Птаха діловито поправив пов’язку на лиці, хоч трохи рятуючись від гару й кіптяви. Натягнув жовті садові рукавички, роздобуті кілька днів тому. І заходився робити те, від чого відірвало стрімке й невдале вторгнення броньовика — підносити до залишків найближчої барикади мішки з бруківкою, що, мов мурахи, пакували довкола жінки, серед яких виокремлювалися немолоді, в акуратних пальтах та шубках із сумочками, перекинутими через плечі за спину. Потім узявся тягнути шини, тоді став у живий ланцюг, транспортуючи каміння оборонцям, далі перепочив і наново включився в роботу, не перебираючи й не обираючи щось одне: дивився, де потрібні руки, і ставав туди.

Своїх на якийсь час загубив. Спортсмени теж не озивалися до нього. І ранком наступного дня, коли Птаха лежав на карематі, знайшовши вночі собі клаптик підлоги в знову захопленій повсталими мерії, у крихкий сон увірвався з кишені дзвінок телефону:

— Живий там? — почув голос Щербаня, на диво бадьорий.

— А ви вже поховали? Ага, не діждетеся.

— Ясно. Ми тут із Батоном трошки нижче стели. Підгрібай, тут народ треба змінити.

— А Граф?

— Нема, — почув після короткої паузи.

— Як…

— Отак. Сильна контузія, відтягнули вночі до собору. Під водомет ускочив. Так карта лягла. Батон перевіряв, ніби забрали в лікарню.

— Куди?

— Чорт його знає! Туди, куди й усіх! Не морозься, старичок, дуй сюди!

Вибравшись із мерії, на ходу замість умивання витираючи лице вологою серветкою й жуючи бутерброд, Птаха дістався до передової. Ішов, ледь накульгуючи, відлежав ногу, і тепер вона трохи затерпла. Та розходив досить швидко. На Майдані побачив той самий, звичний уже мурашник із людей, котрі розносили чай, розгрібали мокре почорніле сміття, на яке перетворилася частина барикад, відводили лопатами й мітлами струмочки води, що текла знизу. Попереду, згори, на початку Інститутської, відразу під містком горіли шини, позначаючи відновлену лінію оборони. Густий ядучий дим клубився над містом. І, здавалося, майже повністю закривав не по-зимовому ясне, блакитне небо. З протилежного боку час від часу летіли гранати, у відповідь відправлялися «молотови», сипалася кам’яним дощем бруківка. Профспілки далі диміли, углибині Майдану, ближче до скляного купола, розташувалися по периметру металеві діжки. Довкола примостилися на ящиках повстанці в будівельних та солдатських касках і на вибухи не надто реагували, навпаки — курили, сьорбали щось гаряче з пластянок, вели, як на стороннє око, зовсім мирні розмови.

За звичкою, якої ніяк не вдавалося позбутися, Птаха прикинув єдино можливий зараз шлях до відступу: угору Костьольною, далі — на Михайлівську. Чув, що там ще не чатують беркутівці, а тітушки хоч і крутяться кругом, та атакувати поки чи не ризикують, чи не отримали команди. Але, побачивши вкрите чорними розводами, проте — задоволене лице Ігоря Щербаня, укотре відкинув думки про втечу й порятунок.

Людей помітно менше.

І все одно протрималися ніч.

— Кажуть, тут типу перемир’я, — мовив Щербань. — Що в них тоді називається миром, фіг розбереш.

— Або війною, — уставив Батон.

— Війну бачили, — кинув Птаха, поправляючи каску на голові.

— Нічого ти ще не бачив. І я не бачив. Учора там, біля Маріїнського — ото війна. На знищення.

— Не візьмуть просто так.

— Ти герой, — Батон сплюнув крізь зуби, легенько штовхнув Птаху ліктем у бік. — Бачив героя? За місяць уже треба було порозумнішати.

— Ти про що?

— Ніхто тебе не братиме, — пояснив Батон. — І мене не братиме. За день, думаю, підженуть нагору з десяток бетеерів, стягнуть бійців. Метро зачинене, вони перегрупуються, заблокують вулиці. Лишать охочим коридорчик для відходу. Хто не встиг, двері запечатають. І почнеться місиво.

— Прямо тут? — Ігор обвів рукою почорнілий Майдан.

— Ні, відведуть он туди, до стінки, — Батон кивнув убік консерваторії. — Я, мужики, нічого не знаю. Так само, як ви й більшість людей тут. Слухаю десь новини, щось почую, інше домислюю сам. Думаю так: відносним миром усе це могло заокруглитися ще в понеділок. Позавчора. Як, кому, про що і з ким домовлятися після вчорашнього? Хто вийде на сцену, он туди, і скаже: знаєте, громадяни, а ми далі стоїмо до перемоги. Чи — розходимося, люди добрі, у нас цей самий, політичний, мать його, діалог. Хіба реально? Який варіант