Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

аж завидки візьмуть». Поблизу хтось викопував уже останніх своїх мерців, якась жінка ретельно вичищала родинний гробівець. Знала, що вистачити мусить надовго. Я відшукав могилу Катіци і стояв, такий заглиблений в думки, що не почув, як наблизився батько. Зненацька за спиною зазвучав його голос: «Ця сербська дівчинка тобі подобалась, правда? Як хочеш, я й тут зроблю лавку, будеш сидіти біля неї, скільки захочеш».

Увечері я підігрів їжу, яку варила для нас сусідка. Я довго дивився на батька, і в мені поступово здіймалось якесь нове почуття. Тепер, перед близькою розлукою, я раптом зрозумів, що міг би піклуватися про цього чоловіка, наполовину мені чужого, наполовину рідного. Навіть міг би його полюбити. Це було б не важче за все, що я і так вже робив у своєму житті.

Коли ми вже досить довго лежали в темряві холодної ночі, і батько якийсь час уже не ворушився, я тихо проказав: «Я не був у Сибіру. Мені вчасно вдалося вистрибнути з потяга». Його дихання на мить завмерло, та поза тим ніщо не виказувало, що він мене почув. Уранці я зварив каву, поставив йому біля ліжка, та, оскільки він навіть не поворухнувся, сам пішов на роботу.

***

Коли поширилася чутка, що в Лотаринґії на нас чекають умови не ліпші від тутешніх, майже половина охочих виїхати родин знову відмовилися. До того ж багато хто знову почав сподіватися на повернення рідних з Сибіру, бо пішов поголос, що в сусідні села повернулося кілька чоловіків та жінок. Трималися ж рішення виїхати переважно ті, які сподівалися на кращі шанси, бо мали прізвища, що звучали по-французьки, або ж трохи знали мову.

Вранці 13 травня 1951 року на маленьку станцію серед чистого поля, на якій сідали до Тімішоари, прибули три потяги. Один пасажирський і два товарні. Цілісінький день аж до глибокої ночі люди звозили туди кіньми та волами те, що не хотіли залишати. Масивні меблі, які так люблять шваби — креденси, шафи, ліжка, столи, начиння, постіль і матраци; лемеші, ущерть набиті міхи збіжжя, муки й картоплі. Людські двори — якщо вони їм ще належали — поступово порожніли, натомість вагони наповнювалися.

Парох Шульц запакував табернакль, дароносицю і церковні книги, тоді кілька чоловіків повантажили їх разом із вівтарем на підводи. Вони поволі зрушили з місця, а парох пішов за ними пішки.

Навіть я долучився і помагав. Мої речі, що складалися з однієї валізки, давно вже були спаковані. Лише батько тримався здаля від усього, він метався по кімнаті, як звір у клітці, і, здавалося, боровся сам із собою. А тоді зник кудись на весь день і з'явився щойно за північ. Вагони тим часом були вже зачинені, деякі чоловіки лишилися на ніч біля потягів, а інші востаннє ночували у своїх домівках.

Ми лежали без сну, тісно притулившись один до одного, батько і я.

— Що ти тепер робитимеш? — спитав я.

— Якось вже проживу, мною не журися, — відповів він.

По дворах — я навіть не сумнівався — люди теж не могли склепити очей і, як і ми, лежали, втупившись у темряву. Тепер вони ночували у челяднях і стайнях, або тулилися в одній з кімнат свого колишнього дому, в той час як у решті приміщень уже розселилися румуни. Перед нашим новим переїздом час знову відмотався назад, до тих перших місяців і років у Банаті, коли життя допадали грязюка й тифозна лихоманка, і будь-яка хвороба запросто вибирала собі жертву з-поміж тісної купи людей.

Я не зімкнув очей, як Фредерик, коли приймав рішення втікати з Лотаринґії. Що більше я міркував, то сильніші сумніви терзали мене. Мені було двадцять п'ять. І хай власної землі в Грозенау в мене не було, жінку я все ж би міг тут собі знайти. Можливо, вдасться якось прожити й серед свиней, цілковитим голодранцем.

Я б одружився, батько жив би в мене, і я б його терпів, можливо, навіть трохи би полюбив. Може, пішов би вчитися, як мені свого часу пророкували, адже книжки, які я встиг прочитати, розбудили в мені жагу до знань. Життя не мусить закінчитися у Грозенау, але й не конче десь у Богом забутому місці, відкритому всім вітрам і цілком сподіваній ворожості французів.

Та коли засіріло на світ, я переліз через батька і став лаштуватися в дорогу. В очікуванні умовленого знаку я сів, валізка стояла біля стільця. Я тримав на колінах кашкет і розглядав батька. Його рука лежала на ковдрі, було добре помітно слід від обручки, яку він проносив понад двадцять років. Я вже хотів його збудити, коли він раптом розплющив очі й подивився на мене. Саме в цю мить з вулиці пролунав невблаганний свисток пароха.

Духова капела, яку організував сільський голова, грала похоронний марш, бо румунські музиканти вміли тільки похоронні марші та весільні пісні. «Це й справді трохи схоже на смерть», — прокоментував голова вибір музики. Заспані музики поквапом зодяглися в однострої, так ніби наш від'їзд застав їх зненацька. Зсунувши кашкети на потилиці, з сорочками, що стирчали зі штанів, вони щосили дули на нашу честь, так як ще не грали на жодному похороні.

Перед кожним будинком чекали люди, щоби приєднатися до мовчазної колони, декотрі збиралися йти пішки, інші на підводах. Тих, що від'їздили, можна було легко відрізнити від тих, які залишалися. Перші несли валізи або сиділи на підводах. Розірвані родини — брати й сестри, батьки й діти — йшли поряд, схилившись головами, аби порозмовляти востаннє.