Читати книгу - "Чумацький шлях"

яко зіниці очей, і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов’янському є споконвіку властива і спадкова“. По тому вручив Гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений Гетьманом, з пальбою із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7-й день серпня 1657 року…

Старий Гетьман перед сконом своїм мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого Гетьмана писаря генерального Виговського і полковника Полтавського Пушкаренка, який бував уже у походах наказним гетьманом. І старий Гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня пополудні».

Безбородько поклав перо і замислився. Не знав Богдан і не міг знати нещасливої долі сина свого Юрася, який мав тоді лише шістнадцять літ, не знав і не міг знати страшної долі народу свого українського і вітчизни своєї, що впадуть вони незабаром у глибоку прірву розбрату, що жде їх розруха і руїна. Руїна його держави, його духу, руїна його діла!

У цю мить думки графа були перервані. У двері постукали – заглянув старий лакей Сидір.

– Що тобі, Сидоре?

– Графе, прибув фельд’єгер… Від імператриці…

Безбородько скривився: пропала неділя! А так хотілося попрацювати!

– Що там скоїлося? Де посланець?

– Тут.

Безбородько вийшов. Біля вхідних дверей тупцяв молоденький офіцер. Побачивши графа, виструнчився, віддав честь.

– Графе, її величність хоче вас бачити негайно! Карета подана! Жде!

– Що там?

– Захворіла матушка.

На графовому обличчі проступила стурбованість. Скільки, бувало, хворіла патронеса, але його ніколи не кликано. А тут раптом… Невже це серйозно?

Він заметушився, заспішив. Не ждучи лакея, сам накинув на себе шубу, надів шапку, тихенько шепнув Сидорові:

– Скажи графині – хай не турбується! – і вискочив услід за посланцем на вулицю, де стояли легкі парокінні санчата.

Візник вйокнув на коней – і ті, ситі, до блиску вичищені, помчали, мов вітер.

Олександра Андрійовича не залишала тривога. Невже такий серйозний стан здоров’я імператриці, що потрібна його присутність? Невже помре «матушка»? А що тоді? Зміна царствування? Наслідник престолу єдиний і відомий – Павло. А це означає багато змін у політиці і перестановок або й змін в уряді. Що тоді чекає його? Він не раз думав про це. Його становище до цього часу цілком залежало від Катерини. Вона підняла його до вершини влади, і тримається він на цій вершині доти, поки вірою і правдою служить їй. Але ж Катерина не вічна. Їй незабаром виповниться шістдесят років – вік поважний, особливо для жінки. А якщо взяти до уваги збудливість її темпераменту і зв’язані з цим різні надмірності, то не виключена можливість близького і фатального кінця. Що тоді, милостивий пане Олександре Андрійовичу? Котитися з гори, з вершини, до якої звик? Самому чи з примусу залишити золоту клітку, що принесла достаток – і не малий! – йому і його родові?

В душі ворухнувся страх. А все це можливе, батечку! Може, навіть сьогодні або в недалекому майбутньому. Що тоді? Він дуже добре знав історію – і далеку, і ближню, щоб легковажити такою загрозою. Явною загрозою! Пишучи з прицілом на майбутнє свою «Історію русів», він майже нічим не ризикував, бо все обдумав, як забезпечити себе від викриття і можливого покарання. А тут? Що ти зробив, щоб убезпечити своє майбутнє при найкрутіших поворотах життя? Не думав? Ай-ай-ай, батечку! Треба думати! Повинен був думати! Та чим більше думав, тим більший страх огортав його.

Ось і Зимовий! Що там?

Вартові віддали честь – і він вступив до палацу, кинув на руки лакеєві шубу та шапку, добре знайомими мармуровими сходами збіг на другий поверх і повернув до апартаментів імператриці. Сподівався побачити тут стовпотворіння людське, метушню, шарварок, але нічого цього не було. Хіба що вешталося кілька в міру стурбованих фрейлін імператриці та покоївок.

Він привітався, запитав:

– Матушка занедужала?

– Занедужала, мосьє, – підтвердили дівчата.

– Вона мене кликала?

– Так, я зараз запитаю, мосьє, – відповіла одна і зникла за дверима спальні.

За кілька хвилин вийшла – залишила двері розчиненими.

– Її величність запрошують вас, графе.