Читати книгу - "Вітри сподівань"

— Набрид ти мені, Санику! — одним помахом пройшовши по спинах ворогів, поглузував Андрій.

— Та я що? Я — нічого… І що вони в мені знайшли? — дивувався худорлявий, маленького зросту Лавріненко.

— Тримайся поближче, медяник дідьків! — пригримнув на нього Андрій.

— Відступаємо! Задкуйте до табору! Макаре, відводь хлопців! — чувся впевнений голос Гусака, і козаки почали задкувати, не забуваючи вражати дошкульними ударами тих, хто на них насідав.

Відчувалося, що й вороги притомилися, і тому, коли Кричевський надіслав підмогу, знову всі кинулись на атакувальників і загнали їх подалі — до болота.

— На землю, всі на землю! Відпочиваємо! — знову почувся голос Гусака, і незабаром він з’явився побіля Андрієвої десятки.

— Скільки з тобою, Андрію? — запитав Петро, а Андрій викрикнув:

— Ану озивайтеся, мої!

Відгукнулося чотири голоси, і Петро заспішив далі відшукувати живих сотенців.

Виставивши нічну стежу, Петро повів рештки сотні до табору. При світлі вогнищ готували зброю, знову тихцем оплакуючи побратимів, які знайшли смерть сьогоднішнього дня.

Пізньої ночі Петро зібрав десятників і оголосив, що вони з полковником йдуть на прорив литовсько-німецької облоги і треба збиратися негайно. Всі в мовчазній згоді лаштувалися на приступ ворожих засідок. В Андрія пекло під серцем від того, що вони знову кидають полеглих товаришів на розтерзання звірам.

Рештки сотні Петра Гусака йшли попереду полковника, який рухався поміж двома возами, неначе простий воїн.

З Андрієм тісно йшли Саник Лавріненко, Олекса Лялька, Маркіян Буткевич та Мусій Синьобок. Сотенці рухалися без розвідки, навмання вибираючи шлях, і тримали напрямок завдяки зоряному небосхилу. По ланцюжку передали наказ: «При зіткненні з ворогом — не волати і битися тільки шаблями та ножами». Попереду ліс дедалі рідшав, і Андрій подумки молився, щоб закінчився цей страшний ліс, у якому полягли найкращі його козаки. Щось неначе блиснуло попереду, і відразу почувся постріл. «Нам не палити, а литваки чи німчура вже палять!» — роздосадувано подумав про себе Андрій. Та з боку козаків не було чутно пострілів, і Андрій, виставивши вперед шаблю, бо вона була довшою за палаша, йшов уперед, згорбившись та вглядаючись у темінь. Поряд гупало безліч стіп його товаришів, і це діяло на Андрія заспокійливо.

Вогники рушничних пострілів наближалися, й Андрій, ще більше зігнувшись, виставив шаблю вперед. Побачив, як з одного місця блискає час від часу вогонь, і навкарачки поліз у тому напрямі. Майже над головою бахнув постріл, і тепер Андрій, піднявшись, кинувся в тому напрямку, вимахуючи перед собою шаблею. Вона знайшла щось піддатливе, і вереск забитого ворога ще більше розлютив Андрія. «Кричи, а я далі піду», — задоволено подумав Андрій і в цей час опинився на узліссі, де вже було світліше і потягнуло запахом річки. «От уже і Дніпро… Перепливу… А як же товариші?.. Треба битися, позаду полковник, Петро, Макар», — думав Андрій.

На узліссі вже точився бій, постріли злилися в суцільне бахкання, кричали одні й другі. Неподалік почувся голос Гусака:

— Хто є — на поміч! Полковника поранено!

Андрій кинувся назад, на ходу вражаючи ворожих стрільців, яких легко можна було розпізнати за обрисами та стуканням пострілів.

— Сотнику! Я тут! Це я — Андрій! — обізвався Андрій, побачивши воза.

— Збирай людей, полковник уже на возі, треба витягти його звідси! — ошаленіло закричав сотенний.

До воза поспішали постаті, озиваючись на ходу, і коли набралось десятків три люду, Петро наказав пробивати шлях шаблями, хоч головами, а полковника визволити з оточення. Вороги, побачивши воза, здогадалися, що козаки когось рятують, ніби бджоли матку, і відкрили в цей бік шалену стрілянину. Кулі свистіли, шавкотіли, жвакали у ніч, але Андрій залишався неушкодженим і біг неподалік воза, рубаючи чорні постаті ворогів. «Хлопці, мене поранено… Макара не бачу. Прощайте, хто живий — біжіть далі… Ми лишаємося боронити полк…» — чулися обривки слів Петра поміж пострілами.

Андрій зрозумів, що їхня сотня майже вся полягла в цій нічній бійні, і заволав:

— Наказ Гусака: пробиваймося! Всі на мій голос!

Козаки і собі волали, аби було чути один одного, і побіля Андрія згуртувалося близько десятка сотенців.

При світлі вранішньої зорі закривавлені обличчя козаків стали невпізнанними і тільки за голосами Андрій здогадувався, хто зібрався побіля нього. Позаду через п’ять десятків сажнів при світлі криваво-рожевого світанку розпалювалася бійня за полковника Кричевського.

На галявині з’явилися козацькі коні, яких до свого часу сотенний наказав тримати на прив’язі. Вони кинулись услід своїм володарям, які рушили на прорив ворожої облоги, і зараз носилися узліссям, розлючено кидаючись на людей, не розбираючи, де свої, де чужі.

Андрій на мить завагався: чи бігти подалі, куди очі бачать, а чи залишитися боронити Кричевського, Гусака і стояти на смерть. Відданість і любов до свого сотника перемогла, і він закричав до свого гурту:

— Хлопці! Вдаримо по литваках, один раз помирати, хай знають!..

Козаки кинулись назад і, рубаючи литовців, які насідали на захисників полковника, миттєво пробились до воза. Тут дзвеніли шаблі й ляскали постріли вже побіля воза пораненого полковника. Гусак, побачивши нечисленну, але рішучу підтримку, загорланив:

— Пробивайте шлях