Читати книгу - "Книга забуття"

порозі смерті; відкривати самих себе у звичних місцях і ситуаціях, а не в траншеях; переживати найнеймовірніші емоції, не стимулюючи себе допінгом війни і наркотиком маленької повсякденної жорстокості. Ми повинні створити іншу красу, якщо ви розумієте, про що йдеться».

Лише одна-єдина умова.

Якщо ви розумієте, про що йдеться.

Судячи з усього, не розуміємо.

— Ти так думаєш? — Дайта ставить мої слова під сумнів. — І чого ж нам бракує для розуміння?

— Багато чого, — відповідаю ухильно.

— А конкретніше?..

— Осмислення, — кажу я. — Життя можна змінити, тільки попередньо осмисливши його. Неможливо збудувати й утримувати істинний мир, не осмисливши війни…

― Ти вважаєш, війну мало осмислювали?! — дивується Дайта. ― Та про війну написано гори книг!

— Це правда, — киваю. — Тільки ти вже забула, де тепер воєнні мемуари, які збирав твій тато. Я радив би тобі прислухатися до слів Бродського.

«І ось що цікаво: в російській поезії не відбито досвіду Другої світової війни, — ділиться Бродський думками із Соломоном Волковим. — Існує, звичайно, покоління так званих „воєнних“ поетів, починаючи з повного нікчемства — Сергія Орлова, царство йому небесне. Чи якогось там Межирова — соплі, що не лізуть у жодні ворота. Ну, Гудзенко, Самойлов. Добрі — дуже! — вірші про війну є в Бориса Слуцького, п’ять-шість у Тарковського Арсенія Олександровича. А всі ці костянтини симонови й суркови (царство обом небесне — якого вони, боюсь, не побачать) — це не про національну трагедію, не про руйнацію світу: це все більше про жалість до самого себе. Прохання, щоб пожаліли. Я не кажу вже про післявоєнний грязьовий потік, про махання кулаками після бійки: в кращому разі, це драма, яку позичили за відсутності власної; у гіршому — експлуатація покійників і вода на млин міністерства оборони. Простіше кажучи, охмуряння призовників. Розуміння того, що трапилося з нацією — ні на гріш».

— Не прислухатимуся я до Бродського, — категорично заявляє Дайта. — Після того, як він написав цього пасквільного вірша проти України, я його не люблю й не вірю йому.

Гаразд.

Цій думці знаходимо підтвердження в мемуарах Євгенія Євтушенка «Шістдесантник»: «Старі поети мовчали, а якщо інколи й писали — це було гірше від мовчання. Поетичне покоління, що народилося на гребені війни й подавало великі надії, поникло. Мирне життя виявилося складнішим від фронту».

— Чи Євтушенкові ти також не віриш?

Дайта насуплено мовчить.

Давид Самойлов, один із поетів-фронтовиків, написав таке: «Головна біда нашого воєнного покоління літератури в тому, що більшість її представників у поезії та прозі передморальний стан ретроспективно оцінює як свій найвищий моральний здобуток. Тому й немає „воєнного періоду“ в нашій літературі, точніше, є — тільки за зовнішніми ознаками, кількісно, а не якісно. „Воєнний період“ за моральними рисами не відрізняється від усіх інших часів літератури оспівування влади».

— Самойлову вірю, — озивається Дайта, радіючи, що тепер їй не доведеться утримувати цю принципову, але неконструктивну позицію.

У цього самого Самойлова десь вичитав: «Головний смисл життя — воювати і вмерти за нашу дійсність».

— Однак усе це — справи давні й російські, — каже Дайта.

Внесемо поправку.

«Головний смисл життя — вмерти за нашу дійсність».

Цілком і повністю відбиває реалії нашого українського сьогодення.

— Українські справи щодо осмислення ще занедбаніші, — кажу я. — І давні, і теперішні.

— Що, так усе запущено?

— Безнадійно.

— Чомусь я не здивована.

І хоч Дайта вірить мені на слово, я за звичкою шукаю підтвердження. А на руках у — мене фрагмент із епістоли Оксани Забужко до шановного автора.

До вашої уваги: «Насправді Ви, звичайно, не маєте в нашій літературі того прочитання, на яке заслуговуєте, — по-перше, з тої елементарної причини, що в нас взагалі немає професійної літературної критики як такої, а по-друге, чи пак, за Вінні-Пухом кажучи, „ще найпопершіше“, — немає в нашій культурі Афгану як теми поколіннєвої катастрофи, якою став, наприклад, В’єтнам у американській культурі 1970-х: кажу про це з такою рішучістю тому, що я сама з цього покоління і ця тема в мені від молодих літ щемить, як загнана скабка, — кілька разів я пробувала щось „у той бік“ драмузляти й щоразу кидала: не те, не так, а головне — не з моїм досвідом, і може, взагалі не з жіночим (можна було би, мабуть, і з жіночим — але тільки в тому разі, якби достатньо потужно було вже проартикульвано чоловічий, той, що „з перших рук“, — але, крім Вас, ніхто в нас не має путері за те братися, а відтак і Ви залишаєтеся позбавленим контексту, чи, радше, мусите одночасно творити його для себе самі, а це на порядок утруднює Ваше суто художнє завдання, котре й без того, м’яко кажучи, нелегке, — непевна, чи і наскільки врозумливо я де все викладаю, тож додаю Вам, для ілюстрації, один давній клапоть своєї чернеткової прози, якими в мене дослівно забито мій старий комп’ютер, — от просто, „от нашего стола вашему столу“, аби трошки прояснити свою думку про „жіночий погляд“ на тему). Тим-то я так зраділа, натрапивши у Вашій книжці на прозовий розділ — проза здатна взяти речі соціально куди крупнішим масштабом, ніж поезія, і те, що Вам це вдалося, втішило мене несказанно, обдарувати надією, що, раз почавши нарощувати в цій темі „прозові м’язи“, Ви не спинитеся, доки не висловитеся сповна — за всю українську літературу, яка і цю національну трагедію (як і більшість інших у минулому столітті!), — продрімала, прокліпала, прокутуляла, прочавкала — до остаточної слинявої невиразности… Боюся, пане Василю, що це таки Ваша місія, і Вам її не уникнути — порятувати честь і гідність рідного письменства, котре так видимо в нас на очах сходить на „ні про що“, маючи перед собою ГОРИ! достоту, Монблани непроговореного й неосмисленого, унікального екзистенційно-трагічного досвіду, за сам доступ до якого не один французький чи швейцарський автор дав би собі праву руку врубати — щоб тільки мати змогу писати лівою…»

Дайта пробігає очима текст. У неї виникає правомірне запитання: