Читати книгу - "Дивний світ"

А я витримаю, мушу витримати… Якщо повернуся, дані, які привезу, змусять забути, що не виконав наказу командира, ну а якщо…»

Лар підвівся, всівся зручніше.

Тепер усе залежало лише від нього самого, від його вміння, наполегливості, сил, ну і, певна річ, від міцності корабля…

Він окинув поглядом контрольну апаратуру. Минуло всього десять хвилин з моменту старту. Його ракета вже встигла відхилитися від заданого курсу. Декілька хвилин він витратив на орієнтування, відтак різко збільшив швидкість. Лічильники іонізованих частинок затріщали частіше. Давала про себе знати нижня зона підвищеної іонізації. Швидкість корабля наростала. Позначалося вже і тяжіння планети. Лар відчув, як пружна сила знову втискує його в крісло. Дарма, це дурниці в порівнянні з тим, що він пережив при старті, коли Строгов намагався затримати ракету…

«Землянин», що кілька хвилин тому сяяв у зеніті, мов маленький блакитний місяць, уже перетворився на яскраву зірку. Океан хисткого туману помітно наблизився. Тепер його поверхня не здавалася такою рівною, як із «Землянина». Вона нагадувала горбистий покрив велетенських грозових хмар. Грибоподібні заклубочені хмарні маси піднімалися з неї назустріч ракеті Лара, а між ними темніли глибокі темні провали. Це й була область «спокійної хмарності» Порецького… Значить, у інших місцях…

Лічильники іонізованих частинок тріщали все пронизливіше. Іонізація газу за межами корабля швидко наростала. Голос автопілота «Землянина» майже загубився в шурхоті і тріску перешкод. Ще декілька хвилин — і радіозв’язок із «Землянином» урветься остаточно. Треба сповістити товаришів, що у нього наразі все гаразд.

Лар викликає «Землянина», починає доповідати обстановку, розповідає про структуру поверхні хмарного шару…

Якщо там, на «Землянині», товариші й не розчують усього, слова збереже магнітний запис, який провадить апаратура його ракети.

— Верхівки найбільш крупних хмарних грибів усього в декількох десятках кілометрів піді мною, — говорить Лар. — Їх висота досягає тридцяти-сорока кілометрів. Рух хмарних мас відбувається зі значною швидкістю. Це дуже гарно, але лячно… Переходжу на горизонтальний політ і починаю гальмування. Спробую проникнути углиб хмарного шару в проміжку між «грибами». Іонізація за бортом помітно зменшилася. При проходженні іоносфери радіація, що проникла всередину корабля, знаходилася в допустимих межах. За попередніми даними розріджена атмосфера за бортом складається переважно з водню із домішкою благородних газів. Узяв перші проби…

Лар замовкає. Голосу автопілота «Землянина» вже зовсім не чути. У переговорному пристрої лише шерех і тріск перешкод. Значить, і його тепер не чують… Лар кидає погляд у верхній ілюмінатор. «Землянин» непомітний на тлі зірок, проте Лар швидко знаходить його: ось сузір’я Кассіопеї, трохи інших обрисів, ніж із Землі, і в ньому нова зірка другої величини — «Землянин».

Наближається один із хмарних грибів. Знижуючись, Лар обходить його. Клубливий туман, освітлений сонцем, зблизька здається сліпучо-білим.

Лар кидає погляд на екран спектрографа[163].. Не вірячи собі, нахиляється до самої шкали.

— Вражаюче, — каже він уголос, — вражаюче! Вода, кристали льоду. Верхня зона хмар складається з найдрібніших кристаликів льоду і ще чогось… Хвилинку, так, це аміак… вуглеводні. На «Землянині» — чуєте мене? Туман із крижаних кристалів: вода, вуглеводні, аміак; вода, аміак…

Він кілька разів повторює цю фразу: можливо, на «Землянині» все-таки почують.

У проміжку між трьома гігантськими стовпами білих хмар атмосферна ракета наближається до поверхні хмарного шару. Ось уже стрімко проносяться за ілюмінаторами перші, схожі на серпанок смуги, насуваються і зникають чорні тіні, що відкидаються бовдурами туману. Ракета різко здригається — перший дотик до хмарного шару. Ще ривок, схожий на удар, ще і ще…

Сліпучий блиск в ілюмінаторах блякне, гасне. Востаннє промайнув і зник шматок чорного неба з розсипом зірок. Тепер за ілюмінаторами непроникна молочна каламуть. Ракету гойдають і тягнуть кудись струмені атмосферних течій. Вони стикаються, звиваються у спіралі, клубки. Лар уже насилу втримує кермо управління і зберігає орієнтацію.

— Наді мною десять кілометрів хмарної атмосфери! — кричить він у мікрофон шолома, хоча певен, що ніхто його не почує. — Тут область напівтемряви… Зондування показує, що поверхня планети знаходиться в п’ятдесяти кілометрах піді мною. У цих районах вона начебто рівна. Спробую пробити хмари і оглядітися… Сподіваюся, хмарний шар не досягає поверхні…

НА «ЗЕМЛЯНИНІ»

— Шість годин, — утомлено промовляє Порецький, — рівно удвічі більше, ніж час, відведений на політ. Мабуть, усе… Внизу якась пастка, незрозуміла пастка…

— У атмосферній ракеті запас води й їжі на десять днів, а кисню на два земні тижні, — пробує заперечити Коро.

— Але ж річ не в цьому…

— Миколо Петровичу, дозвольте летіти, — в голосі Коро чути відчай.

— Навіщо? — питає Строгов, не відриваючи запалених очей від екрану. — Це навіть не голка в копиці сіна.

— Спустившись до поверхні хмар, я, можливо, почую його сигнали. Він міг просто заблукати. Нижній шар іоносфери непроникний для радіохвиль. Лар не знає, де нас шукати.

— Він знає, що зворотний шлях веде вгору. А піднявшись над хмарами, він легко знайде нас. Адже йому добре відоме положення «Землянина» на небосхилі в кожну мить часу.

— Миколо Петровичу…

— Ні!

— А якщо опустити планетоліт ближче до поверхні хмарного шару? Радіопередавач «Землянина» такий потужний…

— Ось тоді він може не знайти нас при поверненні. Він має повернутися в ту точку, де ми знаходимося зараз. А нас там не буде. І якщо підведе радіозв’язок… Крім того, я просто не маю права наближати планетоліт такої конструкції, як «Землянин», до планети з густою атмосферою. Ви забули, що «Землянин» стартував з Місяця? Я вже порушив інструкцію, перевівши корабель на нижню орбіту всередину іоносфери.

— Що ж робити?

— Чекати, наразі чекати…

— Але