Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

69
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 113 114 115 ... 175
Перейти на сторінку:
володіння матеріальними дібрами, міститься в законах правителів; Христос як смертний чоловік з самої миті свого зачаття володів усіма земними благами, а як Бог дістав від Отця вселенське панування над усім; Він посідав одежу, поживу, гроші, одержані у пожертву і в дар від вірних, а якщо був убогий, то не тому, що нічим не володів, а тому, що не вживав плодів своєї власності, позаяк саме лиш юридичне володіння, відділене від одержання пожитку з нього, не збагачує власника; якщо ж Exiit твердить інше, римський понтифік, що стосується віри та моральних питань, може відкликати тези своїх попередників і висунути інші твердження, навіть цілковито протилежні.

Саме в ту мить з місця зірвався брат Єронім, єпископ Каффи, борода йому тремтіла від гніву, попри те, що слова його на позір звучали замирливо. І взявся наводити аргументи, які здалися мені дещо плутаними. «Ось що я скажу святішому отцеві, і, кажучи це, себе самого віддаю віднині на його суд, бо воістину вірю, що Йоан є намісник Христа, і за цю мою віру мене й схопили були сарацини. А насамперед зацитую я одного вельми вченого мужа, який розповідає про суперечку, що зродилася якось між ченцями щодо того, хто був батьком Мельхиседека. Коли авву Копеса спитали про це, він вдарив себе по чолі і мовив: горе тобі, Копесе, бо шукаєш ти лише того, чого Бог не велить тобі шукати, і цураєшся того, що Він тобі велить. Так от, як чітко випливає з цього мого прикладу, твердження, що Христос, Пречиста Діва і апостоли не посідали нічого ні спільно, ні осібно, є аж надто очевидним, ще очевиднішим, ніж визнання Ісуса водночас чоловіком і Богом, і мені навіть здається, що той, хто заперечує очевидність першого твердження, муситиме заперечити й друге!»

Він сказав це переможним тоном, і я побачив, як Вільям звів очі до небес. Підозрюю, що Єронімів силогізм здався йому дещо щербатим, і не можу не признати йому рації, але ще щербатішим здалася мені сердита і неприязна аргументація Джованні Дальбени, який сказав, що той, хто висуває твердження про убогість Христа, стверджує те, що видно (або чого не видно) оком, тим часом як твердження про Його людськість і божественність потребує віри, тому ці два твердження не можна вважати рівноцінними. Відповідаючи, Єронім показав себе кмітливішим од супротивника:

«О, ні, любий брате, — мовив він, — слушним мені здається якраз протилежне, адже всі Євангелія твердять, що Христос був чоловіком, і пив, і їв, а за своїми безперечними чудами був також Богом, і це просто впадає в очі!»

«Маги і ворожбити теж творили чудеса», — гонористо сказав Дальбена.

«Авжеж, — відрізав Єронім, — але вони послуговувались мистецтвом чаклування. То ти хочеш прирівняти Христові чуда до чаклунського мистецтва? — Ціле товариство обурено загомоніло, що зовсім цього не хоче. — І врешті, - вів далі Єронім, передчуваючи близьку перемогу, — чи мосьпан кардинал Поджетто наважився б вважати віру в убогість Христа єретичною, якщо на твердженні цім спочиває ціле правило такого ордену, як францисканський, і нема такого краю, куди б не дісталися його сини, проповідуючи і проливаючи свою кров, від Марокко до Індії?»

«Святий Петре Іспанський, — пробурмотів Вільям, — захисти і оборони нас».

«Брате мій улюблений, — загорлав тоді Дальбена, ступаючи крок вперед, — можеш говорити про кров своїх братів, та не забувай, що повинність сю сплачували й ченці інших орденів…»

«Зі всією моєю шанобою до мосьпана кардинала, — заверещав Єронім, — жоден домініканець не загинув серед невірних, а тим часом лише за моєї пам'яті дев'ять міноритів померло мученичою смертю!»

Тоді підвівся багряний на виду домініканець, єпископ Альборейський: «Тоді я вам доведу, що ще заки мінорити дісталися до Татарії, Папа Інокентій послав туди трьох домініканців!»

«Справді? — гигикнув Єронім. — А от я знаю, що мінорити в Татарії вже вісімдесят років і збудували сорок церков по цілій країні, а домініканці мають лише п'ять осередків на узбережжі і всього їх там п'ятнадцятеро ченців! І це вирішує питання!»

«Нічого це не вирішує, - гаркнув єпископ Альборейський, — бо ці мінорити породжують всіляких святеників та беґінів, як сучки породжують цуценят, приписують все собі, вихваляються мучениками, а самі будують розкішні церкви, носять пишне облачення і продають та купують, як усі інші ченці!»

«Ні, мосьпане, аж ніяк, — втрутився Єронім, — самі вони не купують і не продають, а роблять це через прокураторів апостольського престолу, і все є власністю прокураторів, а мінорити цим тільки користуються!»

«Справді? — гигикнув альбореєць. — А скільки разів ти сам продавав, без всяких прокураторів? Знаю я ту історію з маєтками, які…»

«Якщо я це зробив, я згрішив, — поспішно перебив його Єронім, — не приписуй орденові того, що, можливо, було лиш моєю слабкістю!»

«Всечесні браття, — втрутився Аббон, — ми ж обговорюємо питання не про те, чи мають бути убогими мінорити, а чи був убогим Наш Господь…»

«Отож-бо, — знов подав голос Єронім, — щодо сього питання я маю аргумент, гострий, наче меч…»

«Святий Франциску, спаси і захисти своїх дітей…» — зневірено мовив Вільям.

«Аргументом цим є те, — вів далі Єронім, — що східні християни і греки, які далеко ліпше від нас знайомі з вченням святих отців, не сумніваються в убогості Христа. І якщо ці єретики і схизматики так явно підтримують цю таку явну істину, то хіба ми не будемо ще більшими єретиками і схизматиками, заперечуючи її? Якби вони чули, що хтось з нас проповідує проти цієї істини, вони б його каменували!»

«Що ти верзеш? — глузливо мовив єпископ Альборейський. — Чому ж тоді вони не каменують домініканців, які проповідують проти цього?»

«Домініканців? Та ж я жодного там не бачив!»

Альбореєць з багряним обличчям заявив, що оцей-от брат Єронім перебував у Греції яких п'ятнадцять років, а він жив там з самого дитинства. Єронім відрізав, що домініканець єпископ Альборейський, може, й жив у Греції, але провадив там, мабуть, розкішне життя в пишних єпископських палацах, а от він, францисканець, жив там не п'ятнадцять, а двадцять два роки і проповідував самому цісареві в Константинополі. Тоді альбореєць, не маючи що відповісти, намірився подолати відстань, яка відокремлювала його від міноритів, висловлюючи вголос — і то словами, яких я тут не наважуюсь повторити, — свою тверду рішучість видерти єпископові Каффи бороду, ставлячи під сумнів його мужність і погрожуючи помститись йому, використавши сю бороду замість канчука.

Підбігли інші мінорити, щоб заступитись за свого побратима, авіньйонці ж мали за слушне прийти на поміч домініканцеві, і з цього вийшла (Господи, помилуй найкращих зі своїх дітей!) така чубанина, що настоятелеві

1 ... 113 114 115 ... 175
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім'я Рози, Умберто Еко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім'я Рози, Умберто Еко"