Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Там лежали фотографії мертвого немовляти. Вочевидь виконані поліційним експертом. Великий, загальний, лінійка на бетоні для уявлення про масштаб…

Здавлено застогнавши, він узяв папку двома руками і кинув об протилежну стінку. Тека розкрилася посеред кімнати і розбризкалася десятками однакових світлин.

Це неможливо пояснити, але ні фото немовляти, ні знімків жертв серійного вбивці, ні навіть Арсена з отвором від кулі посеред чола, там не було.

На всіх світлинах був зображений чорнявий хлопчисько років дванадцяти в афганській шапці паколь на голові — він весело всміхався в об’єктив.

Далі головні події тієї ночі розгорталися одночасно в трьох місцях.

О пів на сьому ранку Павло Борисович Тупогуб і гурт пильних мешканців селища зібралися біля входу в адміністрацію. До світанку було ще не менше години, тож увесь люд, що й так свердлив поглядами поліційний відділок на тому боці, ясна річ, помітив, що з-під банерів «термінове фото» і «ксерокопія» на вікнах фотостудії, яка давно вже не працювала, пробивається червоне світло.

За п’ять хвилин до цього Андрій, що безцільно плентався в напрямку площі, помітив раптом світло у вікнах «Мінотавра». Він здивувався і вирішив перевірити, чи кафе таки справді відчинене такої пори. Зійшов сходами широкого ґанку і взявся за ручку. Двері гостинно піддалися, й «Мінотавр» оповив Андрія теплим диханням, що пахло оцтом і пельменями.

Приблизно в цей таки час у сьомому номері готелю «Сяйво» прокинулася Ксенія. Не побачивши поруч Андрія, вона ввімкнула світло й автоматично потягнулася за телефоном. Уже діставши його, згадала, що свого телефона в Андрія більше немає, й, засмучена, відкинулася на подушку. Сон випарувався й, не хотів повертатися, тож Ксеня дістала із сумочки ту дурнувату книжку в м’якій палітурці, яку, за словами мера, забувся в його кабінеті дільничний Субота. А найприкметнішим у ній, як ми пам’ятаємо, були олівцеві примітки на полях. Отож, Ксенія погортала цю книженцію туди-сюди, бо згадала, що так і не розповіла про неї Андрієві. Аж ось дещо примусило її різко сісти в ліжку — ледь не підскочити.

Це були всього два рядочки, старанно обведені червоним олівцем і з приміткою друкованими літерами: «Христина сміялася».

Певно, все через той жах, який вона спізнала, коли водночас усвідомила, хто справжній убивця і що вона накоїла вчора ввечері. Принаймні, коли в номер увічливо постукали, їй і на думку не спало запитати — хто. Прикрившись простирадлом, вона розчахнула двері, уже готова викласти Андрієві те, що допіру спалахнуло в її голові.

— Доброго ранку, — мовив Звір, без запрошення переступаючи поріг.

Ксенія перелякано заверещала і щосили налягла на двері, але Звір уже встиг поставити ногу.

— Ну, чому ж ти не рада, дурненька… — промуркотів він.

І рвучко вдарив у двері плечем. Її ноги заковзали по паркету, Ксеня спробувала дужче налягти на двері, але послизнулася остаточно і впала.

Він увійшов і неголосно клацнув замком.

— Я прийшов по тебе, — невинно повідомив Звір. — Я по тебе…

І тоді Ксеня закричала.

Розділ 56

Вибір

«Мінотавр» був порожній. Ані душі. Двері в кухню прочинені, й відтіля долинає життєрадісне шкварчання олії на сковорідці. Андрій ступив до шинквасу, роздивляючись пляшки з напоями. У голові вертілося байдуже «а чом би й ні».

— Є хтось?! — гукнув він.

За секунду з-за дверей вигулькнула кошлата Харитонова голова.

— Pape Satan! — радісно проголосив він. — Pape Satan aleppe!

— І що це означає?

— Ти знаєш, вони там досі сперечаються, — він махнув рукою. — Хоча, про що сперечатися, якщо всі розуміють слово «сатана»!

— Що ви тут робите?

— Назвемо це раннім сніданком. Проходь!

Харитон жестом запросив Андрія йти за ним у кухню й зник у світлому прямокутнику дверей.

Андрій несміливо переступив поріг. Апетитно пахло м’ясом і розмарином. Кілька холодильників, столи попід стінами, і посеред кухні — великий металевий стіл, весь у згустках засохлого тіста. На ньому — шахівниця, з одного боку якої у три шереги вишикувалися порожні чарки, а — з іншого самотньо сиділа маленька бронзова жаба. Андрій майже не зауважив цей дивний натюрморт, тому що з-під столу стирчали чиїсь ноги. Жіночі, судячи з кольору кросівок.

— Вуаля! — проказав Харитон і спритно виклав на велику білу тарілку підсмажений до золотавого кольору язик. — Пригощайся!

Андрій мимохіть перевів погляд на дівчину, що лежала під столом, і знову на тарілку.

— Ні-і-і-і! Оце ти даєш! — і Харитон від душі зареготав. — Язик телячий, барменка жива, розмарин — справжній!

І він спритним рухом виклав зі сковорідки гілочку, заплющив очі й з насолодою понюхав повітря.

— А з нею — що?

— Захланність. У чистому вигляді. Програла мені в алко-шашки…

— А ви, значить, як скло?

— Це не такі шашки, — Харитон підійшов до шахівниці й почав захоплено пояснювати. — Є двадцять чотири чарки міцного алкоголю, і за кожну випиту я плачу вдвічі більше, ніж за попередню! Зупинитися можна будь-коли, але тоді ти повертаєш подвійну винагороду за останню чарку! Ото й усі правила!

— Я зрозумів, — гмикнув Андрій. — Підступ у тому, що хоч коли б ти вийшов із гри, доведеться повернути всі зароблені гроші, а на додачу — оплатити вартість першої чарки.

— Підступ у тому, що на дошці завжди смертельна доза. Але ти молодець, — схвально кивнув Харитон. — Захланність явно не твій гріх.

Андрій присів, щоб поглянути в обличчя дівчини під столом.

— А вона точно…

— Зупинилася на передостанній! — радісно повідомив Харитон і співучо промовив: — І далі ми пішли по цій тюрмі, В четверте коло, до провалля ближче, Де зло всесвітнє скублилось у тьмі!

Андрій іронічно посміхнувся:

— Шекспір?

— Маяковський, — не кліпнувши й оком, відповів Харитон. — Приніс папку?

— Та чхав я на вашу папку…

Думка про картонну теку вмить зворохобила спогади про минулу ніч, й утома навалилася на нього так сильно, що Андрій узяв собі стілець і негайно сів. Харитон тут-таки гостинно поставив перед ним тарілку і спритно, мов справдешній кельнер, розклав прибори.

— Справді, перекуси, — несподівано співчутливо і без жодного натяку на звичні кпини, мовив Харитон. — Тобі добряче сьогодні перепало.

Андрій відчув, що таки зголоднів, і взявся за ніж і виделку. Коли він їв востаннє? А вже ж, можна вважати, ранок…

— Мені треба, щоб ти спалив завод, — раптом цілком серйозно заявив Харитон. — Там унизу вентилятор у старій стічній трубі. Перемкни контакти, щоб він хвилин зо двадцять попрацював у зворотному напрямку. Він натягне метану, і… — Харитон Еребович нагнувся, щоб перехопити Андріїв погляд. — Ка-бум-м-м!

Його руки здійнялися вгору, зображаючи вибух.

— Нафіга мені це? — байдужо запитав Андрій із повним ротом.

— Отже,