Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

class="p1">— Достеменно я не відаю, адже був лише на одному відрізку фронту, але сніг там був геть усіяний трупами, а санітари підбирали лише поранених... Мене врятував Аркадій...

— І П'юро там був? — здивувався Гриць.

— Санітаром на передовій.

— Лікар, а був санітаром?

— Нас відправило в діючу армію НКВД.

— То таки хто на кого напав? — не відставала Варя.

— Як сказав професор, ми, та й я пам'ятаю, як ми обійшли прикордонні слупи перед боєм... Та й півмільйона полеглих — схоже на правду, не кажучи вже про обморожених! Морози були до сорока градусів, а ми в шинельках, бавовняних кальсонах і штанях та в обмотках... Злочин — і казати тут нічого!

— Злодіїв судять за мізерні крадіжки, людиновбивць карають на смерть, а тих, що послали мільйони молодих душ на загибель, називаючи агресію патріотичним обов'язком, нагороджують, як героїв, — виказав Бойко, певне, батькову думку.

— А поранених і обморожених також не менш півмільйона буде, — долав Петро.

— Зіна Горбач написала мені листа, кланяється тобі й бажає швидкого одужання, — намагалася Варя чимось потішити хворого. — Обіцяє приїхати навідати тебе, як поталанить.

— А мені нічого не писала! — здивувався Гриць.

— Я відповідь лише нині отримала, — заступилася за подругу Варя. — Тобі також, напевне, вже написала...

Бойка цікавили армійські подробиці, тож Петрові довелося розповісти хоч коротко, що з ним трапилося.

— Армія в країні великої й неділимої сатрапії — це кузня русифікації й асиміляції етно-національної природи, в основному, інонародної молоді, формування з неї казарменного вірнопідданого опричництва. Будь-який великий, бо малих не було, монарх минулого позаздрив би непереможному сьогодні Союзові у все-агресії. Деспотія наша концтабірна і кабальна, оточена колючим дротом, який ми бачили з вагона під Петрозаводськом і Ленінградом, виправдана політбесідами з догм, які нам утовкмачували політруки в казармах. Вона — тотальний глум і визиск під багнето-бронетанковою найпрогресивнішою демократією диктатури пролетаріату. Безгосподарність, звірино-хижа безжальність, безправність мас під визиском, сваволя владців і їх цинічних органів при абсолютній безвідповідальності, експлуатація державою всього і вся, навіть богів, що слугували синодові для упокорення пастви, — Янчук визначився до кінця, викладені ним твердження були неспростовними й незаперечними.

— Мав лист від Лідуні, що їй відповісти? — запитав Гриць по змовчі.

— Що служу в армії і скоро звідомлю її про себе. Я також, дякуючи тобі за конверти, а Варі — за папір, напишу їй, і Лесі, іще комусь...

— Лідуня пише, що Леся зовсім перестала її навідувати, — не знав Гриць, як краще повідомити Петра, а промовчати не міг. — Як випишешся, ти міг би пожити трохи в нас, щоб кінцево одужати. Я приїхав би за тобою, а тато дістав би тобі безкоштовний проїзд до Черкас потім.

— Не знати, коли то буде і яким я буду, друже, — глибоко зітхнув Янчук. — А за запросини дякую, мені б дійсно не зашкодило набратися сил...

— Ти міг би і в нас пожити якийсь час, — докинула й Варя своє, сердечно жаліючи знедоленого. — Але нашим про імперію не можна говорити.

— Дякую й тобі, Варю, за добро душі! Навідуй мене частіше, як матимеш час.

— Підемо вже, а ти видужуй і пиши мені, — звівся Гриць зі стільця.

— Атож, видужуй, я тебе навідуватиму! — усміхнулася Варя, про себе подумавши, що Гриць зраджує не лише Зіні, а й товаришеві.

— Варя, друже, вважає тебе мало не генієм, а ти нам жодного вірша не дав почитати! — відступив Бойко до дверей, потиснувши руку хворому.

— Озлоблений я і зболений, не до віршів мені при постійних жиханнях у череві й попереку, що віддають і під пахви, і в голову. У мене пошкоджені диски хребта, навіть сидіння в постелі — навантаження, бо затискаються нервові волокна... Дякую вам, вітайте своїх, — звівся Петро на лікті, ледь стримуючи сльози, як гості закрили за собою двері.

Палата спорожніла, за вікном скімлив весняний вітер, скребучи галузкою в шибку. Розпач дійняв Янчукову душу, як він усвідомив сказане Грицем, як воно заграло й зашумувало таким хмелем, що годі було спинити його, і на таких дріжджах, що незмога було справитися. Обур і протест душили хворого, хоча свідомість докоряла йому, що посмів сумніватися в Лесі.

Ввечері Петра навідала оптимістична медсестра Юля, привівши із сусідньої палати старшого бійця фінського фронту, без правої руки, що нахвалявся виконанням свого патріотичного обов'язку, аж поки вона не пішла геть, а потім проклинав на чім світ стоїть і Великоросію, і її неперевершене мракобісся. За паспортом він був білорусом, а насправді — русином із Пінщини-Берестейщини з особливою українською вимовою. Від нього Янчук довідався, що скоро його мають виписати в місцевий гарнізонний полк, звідки він буде комісований, тож поїде додому до своєї Хівруні, в якої був прижився.

Боєць урешті пішов, сказавши «На добраніч!», і Петро лишився сам на сам зі своїми болями й думами... У клінічній тиші, у розпачливім неспанні, передумавши та зваживши і своє, й почуте від професора чи з навушників, він для себе кінцево дійшов висновку, що ніякою радянською владою в єдиній і неділимій уже й не пахне, бо її потоплено в крові, як УНР та ЗУНР, а рештки її продовжують нищитися в самих зачаттях. Права на всілякі свободи, що записані у найдемократичнішій конституції, існують лише на папері, а для простого смертного інонаціонала питання самовизначення й відокремлення націй від імперії, як і всі інші, — непростимий гріх, єресь і злочин. «Вождь і учитель, друг і брат...» — черговий світовий кат насправді, без жодної моралі, як і фюрер. Але вина за столітні гноблення однією нацією інших лежить не стільки на вождях, як на панівних верствах та ідолопоклонницьких середовищах із їх релігійною мораллю: «Усе від Бога нашого, в його руках та волі!..»

«Жди і вір! Вір і жди!» — згадує Янчук слова професора і з ними засинає, бачачи уві сні фронтові страхіття й жахи у морозній імлі на фінській землі...

— Доброго ранку! — вітає Петра медсестра Віра Климівна, зайшовши поміряти температуру. — Сьогодні у тебе великий день, оглядатиме тебе професор Василь Прокопович із комісією від гарнізону, то ти вже не підведи нас, покажи себе належно на милицях, адже видужуєш невпізнанно! — умовляє Янчука і виходить.

«Професор, професор» — і вдячний Янчук Данькові, і заздрить йому: як чув не раз, утікши