Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

її стегон. Можливо, я й не хотів знати, що відбувалося за цим beau front; і, можливо, її мрії приголомшили би мене, але сам лише її запах був величезною втіхою вночі. Приємність від спання з нею була значно більша за звичайну приємність розділеного з кимсь ложа. Навіть безтямно лежати поряд із нею було чимсь особливим. Що ж до безсоння, на яке скаржився Гумбольдт, то вона і його робила приємним. Усеньку ніч збудливі імпульси з її грудей входили в мої долоні. Я уявляв собі, що ці імпульси пронизують кісточки моїх пальців, наче білий електричний струм, і підіймаються до коренів моїх зубів.

Бліде грудневе небо простиралося над темінню Атлантики. Здавалося, що природа хоче сказати нам: обставини суворі та жорстокі, дуже жорстокі, тому люди мають втішати одне одного. І тут, на думку Ренати, я не виконував того, що мав би, бо, коли телефоністка у «Плазі» назвала її пані Сітрин, і Рената поклала слухавку й, звернувши до мене осяяне радістю лице, сказала: «Вона назвала мене пані Сітрин!» — я нічого їй не відповів. Люди набагато наївніші та простодушніші, ніж ми зазвичай вважаємо. Не так уже й багато потрібно, щоб вони засвітилися радістю. Я й сам такий. Тож чому б не сказати їм добре слово, коли ви бачите, що чиєсь обличчя проясніло. Щоб потішити Ренату ще більше, я міг би сказати: «Ну, звісно ж, дитинко, ти була б чудовою пані Сітрин. Чом би й ні?». І що б це мені коштувало? Нічого, крім моєї свободи. А я, зрештою, не так уже й користався з цієї дорогоцінної свободи. Я все гадав, що маю досить часу, щоб зробити з нею щось пізніше. І що важило більше, цей запас невикористаної свободи чи щастя лежати поруч із Ренатою вночі, яке навіть мій стан нетями робило особливим, було приємним способом поринути в забуття? Коли та клята телефоністка назвала її «пані», моя мовчанка, здавалось, обвинувачувала її в тім, що вона просто шльондра, ніяка не пані. Це її розлютило. Прагнення до власного ідеалу робило Ренату надзвичайно вразливою. Але я теж прагнув до ідеалів — свободи, любові. Я би хотів, щоб мене любили заради мене самого. А не заради вигоди, як це було. Це одна з тих американських вимог, що я їх, як уродженець Епплтона й дитя чиказьких вулиць, мав занадто багато. Та все ж я страждав, підозрюючи, що той час, коли мене могли любити заради мене самого, вже минув. Ох, як швидко погіршувалися обставини!

Я казав Ренаті, що з одруженням доведеться почекати до завершення моєї тяганини з Деніз.

— Та годі тобі, вона припинить тяганину, коли ти лежатимеш на цвинтарі поряд зі своїми татом і мамою. Її вистачить до кінця цього століття, — сказала вона. — А тебе?

— Звісно, самотня старість була б жахлива, — відповів я. — Та чи можеш ти собі уявити, як штовхаєш мій інвалідний візок?

— Ти не розумієш справжніх жінок, — мовила Рената. — Деніз хотіла вивести тебе з гри. Та їй це не вдалось через мене. А не через цю бліду хитрунку Доріс, виряджену, як Мері Пікфорд. Це все я — я зберегла твою чоловічу силу. Я знаю, як це робити. Одружися зі мною, і ти розважатимешся й у вісімдесят. Коли ж тобі буде дев’яносто, і ти не зможеш, я й тоді тебе любитиму.

Тож ми йшли набережною Коні-Айленду. І як я хлопчиськом грюкав палицею по штахетах огорожі, так і Рената, минаючи продавців звичайного й карамельного попкорну та гот-доґів, роздражнювала кожного з цих чоловіків. Я йшов за нею — літній, але бадьорий, зморщений тривогами, але усміхнений. Насправді почувався незвично піднесено. Хоча достоту не знаю, звідки такий чудовий стан. Це не могло бути лише наслідком фізичного здоров’я, сексу з Ренатою, хорошої хімії. Або ж — тимчасової втечі від труднощів, бо, як вважають деякі похмурі експерти, це єдине джерело щастя. Ні, енергійно крокуючи за Ренатою, я все ж схилявся до думки, що цим змінам завдячував моєму новому погляду на смерть. Я почав розглядати й інші варіанти. Цього для мене було достатньо, щоб піднестися духом. Проте ще радісніша була ймовірність того, що існує щось, куди можна піднестися, невикористаний, забутий простір. І це при тому, що нам увесь час бракувало найбільшої частини цілого. Не дивно, що люди божеволіють. Бо припустіть, що ми — такі, як ми є у цьому матеріальному світі, — найвищі з усіх істот. Припустіть, що ряд істот закінчується на нас і що поза нами нічого немає. З такими припущеннями, хто може нас обвинувачувати в тому, що нами стрясають судоми! Але уявіть собі космос, і метафізично перед нами відкривається набагато ширший простір.

Рената обернулася до мене й запитала:

— Ти впевнений, що цей старий пень знає, що ми прийдемо?

— Звісно. Він нас чекає. Я йому телефонував, — сказав я.

Ми звернули в один із провулків, де колись відпочивали влітку працівники швейної фабрики, і знайшли потрібну адресу. Стара цегляна будівля. На її дерев’яній веранді побачили інвалідні візки та ходунці для хворих, що перенесли інсульт.

Іншого разу, мене, можливо, здивувало би те, що сталося далі. Але тепер, коли світ змінювався, і стара структура, смерть та все решта було не міцніше за японський ліхтарик, людські справи поставали переді мною надзвичайно яскраво, природно і навіть радісно — я не повинен оминати радості. І найсумніше видовище, либонь, її має. Хай там як, а нас і справді чекали. Обпершись на палицю, хтось виглядав нас, стоячи між подвійними дверима притулку для старих, і щойно ми підійшли до сходів, він вийшов, гукаючи:

— Чарлі! Чарлі!

— Ви ж не Вальдемар Вальд, правда ж? — запитав я в того чоловіка.

— Ні. Вальдемар теж тут. Але я не Вальдемар, Чарлі. А тепер поглянь на мене. Послухай мій голос, — і він почав щось наспівувати старечим надтріснутим тенором. Він узяв мене за руку і заспівав «La donna è mobile» у стилі Карузо, але жалюгідно. Бідолашний старий! Я придивився до нього, ввібрав поглядом його волосся, колись кучеряве й руде, зламаний ніс, жваві ніздрі, подвійне підборіддя, кадик, кістляву згорблену постать. А тоді сказав:

— О так! Та це ж Менаша! Менаша Клінґер! Чикаґо, Іллінойс, тисяча дев’ятсот двадцять сьомий!

— Правильно, — надзвичайно зрадів він. — Це я. Ти мене впізнав.

— Оце так-так! Яка приємна несподіванка! Присягаюсь, я на неї не заслуговую, — відкладаючи пошуки Гумбольдтового дядька, я, схоже, уникав удачі, дивовижних речей, майже чудес. А тепер я відразу ж зустрів людину, яку любив