Читати книгу - "Світло в серпні"

А він каже:

— Я ото думаю, чи є тут табір для туристів. — Я мовчу, а він далі: — Щоб намет позичити. Готелі дорогі, а нам треба далеко їхати.

А куди їм їхати, так і не признаються. Ніби самі цього не знають, а тільки розмірковують, куди б їм податися. Але я тоді ще нічого не розумів. Зате розумів, щó він сподівається від мене почути, і бачив, що сам він про це не попросить. Як Бог дасть: скажу „так“ — то так, скажу „ні“ — то ні. Тоді якщо треба буде три долари за номер заплатити, то він піде і заплатить. І я кажу:

— Що ж, ніч тепла. Якщо не боїтеся москітів і ладні спати на голих дошках у машині… — А він на те:

— Еге ж. То було б добре. Було б дуже добре, якби ви їй дозволили.

І тут я помітив, що він сказав „їй“. Вже бачу, що він якийсь дивний, напружений. Як ото хтось надумав налаштувати себе на таке діло, яке і хочеться і колеться. Якось йому боязко. І побоюється той мій пасажир, видно, не за свою шкуру. Мабуть, діло таке, що він радше помре, але на нього не піде, якщо перед тим всю решту способів не перепробує й у відчай не впаде. А я так нічого й не знаю. Ніяк не втямлю, що в них таке. Якби не ночівля з тими пригодами, то, мабуть, ми так і розійшлися б у Джексоні і я нічого не дізнався б».

«А що він зробити хотів?» — спитала дружина.

«Зачекай, і до цього черга дійде. Може, я тобі навіть зараз покажу».

За якийсь час він веде далі:

«Спинилися ми біля крамниці. Я ще й не загальмував, а він уже зіскочив. Ніби боявся, що я його випереджу. Сяє, як хлопчисько, коли йому щось пообіцяєш і він квапиться щось зробити для тебе, поки ти не передумав. Побіг підтюпцем до крамниці й приніс звідти стільки пакунків і торбинок, що його самого за ними не видно. А я собі гадаю: „Еге, друже. Ти, я бачу, надумав поселитись у цій машині й загосподарювати“. Ми поїхали далі й невдовзі знайшли підхоже місце, де я з’їхав з дороги. Він зіскочив, підбіг до дверцят і допомагає їй з дитиною зійти, та так, ніби вона з кришталю. А обличчя в нього все таке ж, ніби він уже майже на щось зважився, — не знаю, на що він там зважився з розпачу, — якщо тільки я чи вона чимось раніше не завадимо і якщо вона не прочитає на його обличчі, що він з розпачу на щось рішився. А на що — я й тоді ще не знав».

«То на що ж?» — спитала жінка.

«Я ж тобі тільки-но показав. Тобі, бачу, час вдруге показати. Га?»

«Я б воліла, щоб ти не показував. І досі не розумію, що смішного в цій історії. Чому він на оте все стільки трудів і часу поклав?»

«Тому що вони не в шлюбі, — відповів чоловік. — І дитина не його. Тоді я цього не знав. Допіру вночі дізнався, коли почув їхню розмову біля вогнища. Вони, певно, гадали, що я не чую. Це було ще перед тим, як він геть у відчай упав. Та й тоді скидалося на те, що чоловік уже був близький до такого. Мабуть, вирішив спробувати востаннє».

Торговець меблями веде далі:

«Ото ж він метушиться, нічліг влаштовує. Аж мене рознервував, бо за все хапається, а не знає, з чого почати. Наказав я йому хмизу притягти, взяв своє покривало й постелив у машині. І вже сам на себе недобрий за те, що в таку халепу вскочив і мушу тепер спати на голій землі, без ніякої підстилки, ногами до вогню. Тому-то поводився, мабуть, не дуже чемно й злостився. Ходжу туди-сюди, ладнаю все до сну, а вона сидить, спершись на дерево, дає дитині цицьку під шаллю й знай одне торочить: їй, мовляв, прикро, що завдала мені стільки клопоту, і що вона пересидить ніч біля вогнища, бо зовсім не втомилась, адже весь день їхала й нічого не робила. А тут і цей чоловічок повернувся, приволік стільки дров, що вистачило б бика засмажити, жінка заговорила до нього, він пішов до машини, приніс валізу й вийняв з неї покривало. І почалася комедія. Як у тих двох із розважальних журналів — французів, що кланяються й ногою човгають, один одного припрошують першим пройти. Оце й ми так прикидалися, що тільки для того пустилися з дому в дорогу, щоб мати честь поспати на голій землі, і кожне з нас бреше наввипередки, старається інших перебрехати. Якоїсь миті я вже ладен був сказати: „Гаразд. Хочете спати на землі, то й спіть на здоров’ячко. Був би я йолопом, якби цього захотів“. Зрештою, можна сказати, що моє горою вийшло. Або, точніше, наше з цим чоловіком. Він постелив їхнє покривало в машині, ніби ми удвох із самого початку не знали, що так буде, а моє ми розстелили біля багаття. Принаймні він знав, що на те вийде. Якщо вони справді з самої Алабами добирались, як вона запевняла. Мабуть, тому стільки палива притарабанив, а нам усього треба було запарити кави та консерви підігріти. Ото ж ми попоїли, а по тому я й довідався».

«Про що довідався? Про те, що він хотів зробити?»

«Не відразу. Мабуть, у неї більше терпцю було, ніж у тебе».

Він розповідає далі:

«Ми повечеряли, і я влігся на покривалі. Втомився, приємно було ноги розпростати. Я й гадки не мав підслуховувати їх і вдавати, що сплю. Зрештою, вони ж самі напросилися підвезти, я їх у машину не тягнув. Якщо ладні балакати, не подбавши, щоб ніхто не почув розмови, то це не моя справа. Так я й дізнався, що вони ганяються за кимсь, чи то їдуть за ним назирці, чи то розшукують сліди. А по правді сказати, то це вона полює. І тут кажу я сам собі: „Ага. Ось іще одна дівка, що в суботу ввечері надумала запізнати те, про що її мама, дочекавшись неділі, поспитала у священика“. Вони ні разу не назвали імені цього втікача. І не знали, куди він тягу дав. І я зрозумів: за те, що не знають, годі звинувачувати того парубійка. Це я швидко втямив. Бо чую, що цей попутник каже жінці: мовляв,