Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

здобиччю для хробака. Втратить кебету? Пам’ять? Не знатиме, куди далі бігти? Знову ж таки стане здобиччю. А як навіть не стане?

Адже Леля так само потім не зможе туди прийти й оплакати його. Втім, найстрашніше те, що вона зможе. Вона куди завгодно піде. Хоч під порожні дерева, хоч до самого хробака в пащу. Загине? Звісно, загине. Але і його не врятує.

Живіт зводило вже так, що сил не було терпіти. Як же бігти, коли так болить живіт? Тільки тепер, перед останніми своїми кроками, Лисий зрозумів по-справжньому, яке безнадійне й дурне діло він замислив. Нічого не вийде. Треба відпустити хробака й повертатися додому…

Щойно вони долетіли до пагорба, він відпустив руки й зіскочив на землю. І раптом скрикнув, повалився на землю, схопившись за ступню. Гострий біль пронизав усе його тіло. Він качався по траві й уявляв собі, якою зручною поживою є зараз для хробака.

— Забалакала! — зненацька розлігся над ним пронизливий крик Марічки.

А за мить вона опустила ступу на глицю поряд із ним.

— Лізь мерщій сюди! — якимось дивним голосом сказала вона. Ніби їй було весело.

Втім, прислухатися до інтонації було ніколи. Навіть попри біль у нозі він гостро відчував, як дедалі дужче зводить живіт відчуття небезпеки. Хробак наближався. Спираючись рукою на край ступи, він з неймовірними зусиллями звівся на одну ногу. Потім перехилився через край, і Марічка зараз же злетіла вгору.

Лисому було так боляче, що він не міг ні про що думати, не міг перекинути ногу, щоб залізти до ступи цілком. Так і висів головою в ступу, а ногами за її край, поки Марічка приземлилася знову — за кілька хвилин. Лисий зіскочив на здорову ногу й здивовано подивився на малу.

— Чого ми чекаємо?

Вона життєрадісно кивнула йому головою в напрямку порожніх дерев. Лисий озирнувся й побачив.

До порожніх дерев мчала біло-червона блискавка. Потужно відштовхуючись від землі довгими ногами, Сокіл часто змінював напрямок руху, підскакував, пролітав кілька кроків там, де не було густих заростей, зникав за кущами й знову з’являвся, і віддалявся, віддалявся, невпинно наближаючись до останнього рубежу.

— Звідки він узявся? — приголомшено спитав Лисий.

— Я погукала, — скромно опустивши повіки, відповіла Марічка.

— То це ти?.. — Лисому спочатку забракло слів, а потім він уже й не знав, що спитати, бо про все здогадався.

Зависла мовчанка. Коли вона вже стала нестерпною, мала невинним голоском запропонувала:

— Давай підлетимо ближче, щоб усе побачити.

Лисий мовчки дивився на неї. А потім усе ж таки спромігся на запитання:

— І тобі його не шкода?

— Він сказав, що гуляв під порожніми деревами сто разів.

— І ти повірила?

— Можемо підлетіти ближче й самі побачимо, — знову мала змінила тему.

Зрозуміло, що вже тут наполягати! Крекчучи, завмираючи від болю, Лисий поліз у ступу.

Вони підлетіли якомога ближче, аж поки ступа спинилася в повітрі й відмовилася летіти далі. Та й не можна було далі. У Лисого живіт болів так, що несила й дихати. Хоч би що казав Сокіл, хоч би що сам Лисий казав сьогодні вранці, заспокоюючи Лелю та Марічку, до порожніх дерев наближатися не можна. Це смертельно небезпечно. Знаючи, що на півня чекає неминуча загибель, Лисий готовий був від сорому крізь землю провалитись, але від землі він був досить далеко. Від півня — й поготів.

А Сокіл біг. Двічі вони бачили, як розкривалася земля і з неї витикалася голова хробака, однак птах щоразу встигав уникнути небезпеки — змахнути потужними крилами й злетіти в повітря. Потім півень зупинився. Здалеку здавалося, що він стоїть, похитуючись, неспроможний ні бігти далі, ні навіть повернутися назад.

Лисому хотілося сховати голову під крило. Тільки крил у нього не було. Він надто добре уявляв, що станеться далі: земля знову розступиться, й з-під неї вирине широка голова, яка схопить їхнього Сокола й щезне з ним під землею…

Ліс там стояв густий. Верхівки порожніх дерев, які біліли на зеленому тлі, вони ще могли роздивитись, а от уже що діялося під тими деревами, зрозуміти було важко. Тільки перестук порожніх дерев ставав дедалі гучнішим, загрозливішим і тривожнішим.

— Спускаймося, Марічко, — сказав Лисий. — Може, з землі краще буде видно.

Вони приземлилися. Нога страшенно боліла, почала напухати. Але все те було пусте. Головне — як там, у півня. Якби не вивихнута нога, Лисий кинувся б зараз навздогін. Але й цієї можливості взяти активну участь у вирішальних подіях він був позбавлений.

Півень стояв і стояв білою цяткою під далекими деревами. Якби вони не знали, якби не бачили, як він туди прибіг, мабуть, і не помітили б його: просто собі біла сонячна пляма на глиці.

І раптом земля під ногами здригнулася. Не так, як колись давно, коли вони стояли над химерним яром з несправжньою травою. Тоді вони з Лелею почули з-під землі гудіння, а ґрунт почав дрібно тремтіти, як тремтить Глина, коли змерзне. Ні. Зараз це було щось зовсім інше. Спершу Лисий злякався, що це повернувся хробак. Однак після різкого струсу все заспокоїлося. А ще через півхвилини вони почули грім. Рідко коли під час грози він буває такий гучний. За ним долинув не менш страшний тріск — мабуть, там падали зламані дерева.

Як це все розуміти? Що сталося? Коли загойдалася земля, це відвернуло увагу Лисого й Марічки. Тепер вони шукали й шукали очима, та півня не було видно.

— Давай знову піднімемося, — запропонував Лисий.

Вони злетіли, і дуже вчасно. Там удалині стояла височенна хмара, що виростала з землі. Навколо неї падали, мов крихітні соснові голочки, високі дерева. Хоч було далеко, та Лисий був переконаний, що все це — саме на місці того яру, в якому були ворота, за якими була лялечка. І в нього вже не лишалося майже ніяких сумнівів у тому, що все вдалося.

Вони висіли в небі й дивилися мов зачаровані на хмару, що здіймалася в небо, застилаючи протилежний берег річки.

— Що там? — пролунав унизу за їхніми спинами Лелин голос.

Лисий озирнувся і скрикнув, мимоволі наступивши на вивихнуту ногу, коли ступа під ним раптом щодуху рвонула вперед, туди, в напрямку порожніх дерев.

І ніщо її не спинило, вони перетнули без перешкод ту межу, за яку ще півгодини тому ступа не погоджувалася летіти. Лисий не зразу зрозумів, що змусило малу так різко помчати в небезпечне місце.

Між деревами, тиняючись і ледве переставляючи ноги, брів їхній Сокіл. Як він уцілів, збагнути було неможливо.

Марічка приземлилася, сперлася на руку