Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

тільки. Витріть мені хто-небудь очі. Я нічого не бачу. Є в кого сліпі набої? Я свої всі вистріляв.

Сара то рвалася вперед, затуляючи собою Майкла від леопарда, якого ще стримувало залізне пруття, то верещала на величезного іклатого котяру, ніби сподіваючись залякати й відігнати його тим лютим вереском.

Наїжачений Майкл загарчав і пошкутильгав уперед, тягнучи її за собою, та за кілька кроків уразив знівечене плече й упав. І тоді Сара вчинила великий подвиг. Востаннє нестямно вереснувши, вона стрибнула просто на голову страховинному котові, зубами вчепилась у куце вухо й стала дряпати йому морду всіма пазурами. Сторопілий леопард зіп’явся на задні лапи, передніми намагаючись вдерти з голови це миле чортеня, що ніяк не пускалося.

Смертельний бій зеленої мавпочки тривав не довше десяти секунд. Але Колінзові вистачило того часу, щоб розчинити дверцята, вхопити Майкла за задню лапу й витягти з клітки.

РОЗДІЛ XXX

На щастя, у Сідервайлді не визнавали дель Марової рішучої й брутальної хірургії, а то б Майкл не вижив. Справжній хірург, умілий і сміливий, ретельно полагодив йому скалічене плече, хоча й трохи по-вівісекторському роблячи те, до чого б ніколи не зважився вдатись в операції на людині; однак Майклові воно пішло на користь.

— Кульгатиме довіку, — сказав хірург, витираючи руки й дивлячись на Майкла, що лежав нерухомо, майже весь закутий у гіпсові кайдани. — Гоїтиметься довго, та й то як усе піде добре. А як почнеться гарячка, доведеться добити сердегу. Скільки він коштує?

— Він нічого не вміє, — відповів Колінз. — Доларів із п’ятдесят, а тепер і того не вартий. Кульгавих собак нема рації навчати.

Та обидва вони помилялися. Майкл не зостався кульгавим довіку, хоч плече його згодом було завжди вразливе і в вологу погоду він часом справді трохи накульгував. Та й ціна його незабаром підскочила дуже високо, бо він таки став зіркою арени, як передрікав Гаррі дель Мар.

А поки що він багато днів пронудився, лежачи в гіпсі; однак гарячки в нього так і не було. Доглядали його чудово. Звісно, не з любові, не з приязні: просто це належало до сідервайлдської системи, що так уславила заклад. Коли гіпс із Майкла зняли, він однаково не зазнав тієї інстинктивної насолоди, що з нею всі тварини зализують свої рани, бо його ретельно забинтували. А як зняли й пов’язки, рани вже зовсім загоїлись, тільки глибоко в плечі лишився тупий біль, що згас лише за багато місяців.

Гаріс Колінз більше не докучав йому, випробовуючи на всяких штуках, і кінець кінцем позичив як статиста одному подружжю дресирувальників, у чиїй собачій трупі троє собак здохло, застудившись.

— Якщо підійде, за двадцять доларів візьмете його назовсім, — сказав Колінз чоловікові — Вілтонові Дейвісу.

— А як гигне? — спитав той.

Колінз стенув плечима.

— Я за ним не плакатиму. Він не піддається науці.

Від’їжджаючи із Сідервайлда фургоном, у клітці, тер’єр майже не мав шансів повернутися туди, бо Вілтон Дейвіс уславився серед дресирувальників аж надто жорстоким поводженням із собаками. Ще за пса, що виконував який-небудь особливий номер, він міг більш-менш дбати, але статисти, на його думку, були не варті того. Адже їх можна купити за три-п’ять доларів. А Майкл йому й зовсім нічого не коштував. Якби він здох, Дейвіс мусив би тільки підшукати іншого пса.

Перший етап нової Майклової пригоди минув без особливих прикрощів, дарма що клітка була тісна і він не міг у ній стояти, а всякий рух — коли клітку підіймали та переносили або на труській дорозі — озивався йому болем у плечі. Доїхав він тільки до Брукліну, де його приставили до одного другорядного театрика — Вілтон Дейвіс сам не був першорядним дресирувальником і в солідних закладах діставати ангажементу не міг.

Тісна клітка далася взнаки Майклові аж тоді, коли її внесли до великого приміщення над сценою й поставили біля кільканадцятьох інших кліток із собаками. То була жалюгідна трупа — самі дворняги, майже всі прибиті й залякані. Кілька собак мали прикрі садна на голові — так лупцював їх Дейвіс. Ніхто тих саден не лікував, і вони не гоїлись від гриму, під яким їх ховано на час виступів. Декотрі пси раз у раз заводили жалібне виття, а час від часу всі починали гавкати — бо що їм лишалося робити в тісних клітках?

Майкл єдиний не приставав до тих хорів. Він уже давно, вдаючись у меланхолію, розучився гавкати. Він став надто замкнутий, щоб у такий спосіб виявляти свій настрій; не наслідував він і деяких ще злостивіших сусідів, що тільки й знали гарика-тись крізь грати кліток. Власне, Майклова похмурість була надто глибока, аби ще сваритися з кимсь. Він тільки жадав, щоб йому дали спокій, і перші дві доби мав того спокою досхочу.

Дейвіс привіз свою трупу на п’ять днів раніше, ніж мали початись його виступи. Вільний час він використав, щоб навідати жінчиних родичів у Нью-Джерсі, а доглянути собак найняв одного з підсобних робітників театру. Той, звісно, і доглянув би їх, якби, на лихо, не посварився другого дня з одним шинкарем і не потрапив із проваленою головою до лікарні. Як на те, театрик зачинили на три дні — зробити ремонт на вимогу пожежної інспекції.

Ніхто й не підходив до того приміщення, і за кілька годин Майкл відчув голод і спрагу. Час минав, і спрага стала дошкуляти так, що про голод він забув. Цілу ніч гавкіт та виття не стихали, а під ранок перейшли в жалібне скавчання. Тільки Майкл не подавав голосу й страждав мовчки серед того пекла.

Настав другий день; повільні денні години дотяглися до другої ночі, і темрява вкрила картину за лаштунками, цілком достатню, щоб заборонити всі номери з дресированими тваринами по всіх цирках, естрадах і балаганах світу. Важко сказати, снив Майкл чи марив, але за ту ніч він пережив наново майже все своє життя. Він знову був щенятком і грався на просторих верандах оселі містера Гегіна, на плантації Меріндж, і вдвох із Джеррі скрадався узліссям до річки постежити за крокодилами або навчався від містера Гегіна, Боба, Теренса й Бідці вважати чорношкірих людей за нижчих, зневажаних богів, яких слід тримати весь час у покорі.

Потім він плавав на шхуні «Ежені» з капітаном Келларом, другим своїм хазяїном, і на березі в Тулагі залюбився в Стюарда з чарівними пальцями й відплив із ним та Квеком на пароплаві «Макамбо». Стюард марився йому найбільше — на невиразному тлі з кораблів і