Читати книгу - "Земля"

на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі…

І артистка побачила на ній зміну.

– Софійко, ти хора? – кинулася до неї.

– Ах, ні, ні! – запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.

– Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.

– Я не голодна, – відповіла, – їжте самі… Я буду грати. Заки з'їсте, я буду грати.

– Ти ж утомлена! Ходи їж із нами! – попросили ми обі відразу й обі приступили до неї.

– Ні, не буду, не можу! – Дивилася на нас такими великими благаючими очима. – Я дістала лист від вуйка… і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!

І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати…

Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився й не може її у Відні удержувати.

Ми поніміли.

Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене прошибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!

– Се зле, Мартухо… ах, лайдак він!

Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.

Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені…

Грала свій вальс, але так, як ніколи.

Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву «Valse melancolique», як тепер. Перша часть – повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим летом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, товплення тонів, бій, – і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд… закінчення.

Ганнуся плакала. І я плакала.

Обі знали ми, що одно життя зломилося.

Відтак вона скінчила грати і ввійшла.

– Тепер дайте мені їсти, – сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі…

Ми піднялися, урадовані її словами…

Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися, – вигиналася якраз найвигідніше, – коли саме в тій хвилі розлягся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабкий жалісний зойк струн…

Вона струхліла.

– Резонатор тріс! – крикнула Ганнуся.

– Струна! – кликнула я.

– Резонатор!

Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.

– Резонатор? – спитала Ганнуся.

– Струна…

– Отже – струна!

І справді – лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла…

– А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! – обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни – зомліла…

Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.

– Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? – питала заєдно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутого жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. – Чому, чому?..

– Але чому казала? – домагалася, і великі сльози котилися з її очей… – Чому казала, коли не спроневірився!!.

* * *

Лікар приступив уже до її ліжка, як дістала серцевий удар.

Не міг їй помогти.

Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по однім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.

* * *

Винесли нашу музику.

Май забрав її до себе.

Ганнуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події; але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй «музика» служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима…

Фортеп'ян «музики» забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові й ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки…

Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом, – і, може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим[189], то бодай по душі.

Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.

– Де твій чоловік? – спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.

– Чоловік? Я не маю «чоловіка». Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець – мій. Я заробляю сама на нього, і він – мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але – ти того не розумієш!

І може, справді, я того не розумію! Але… що з нею, що поступила так собі? Може, вона й винувата… хоч… розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й «музика», той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було б шкода псувати ту наскрізь артистичну індивідуальність, що нехай би виживала вповні!

Лиш вона не могла вижити вповні.

Як і опиралася всьому напорові згубної сили, майже класичною рівновагою сильного духу, – самій музиці вона не могла опертися. А її «кінець» сховався був у неї в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої композиції й фантазії, і коли купалася в ній, як у своїм властивім елементі…

Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя…

Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..

Примітки

1

Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша (нім.).

2

Одностайна – одноманітна.

3

Штивний – цупкий,