Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

рації він не має! — заперечила Аґата, знов махнувши рукою.

 — Почасти він має рацію, — промовив Ульріх. — У такій небезпечній ситуації ми маємо насамперед поглянути правді в очі. Те, що ти вчинила, для обох нас може скінчитися в’язницею.

Аґата злякано звела на нього широко розплющені очі. Вона про це, власне, й знала, однак ніколи ще жодне з них не висловлювалося так незаперечно.

На її погляд Ульріх відповів привітною міною.

 — І це ще не найгірше, — провадив він, — Але як уберегти те, що ти зробила, а також спосіб, у який ти це зробила, від закиду в тому… — Він намагався знайти потрібні слова й не знайшов. — Ну, якщо казати просто, в тому, що це все ж таки трохи нагадує те, про що пише Гаґауер. Що це тяжіє до тіньового боку, до неґативних явищ, до вад, спричинених якимсь органічним недоліком. Гаґауер представляє голос світу, хоч у його вустах цей голос звучить і смішно.

 — А тепер — про табакерку! — знічено вигукнула Аґата.

 — Атож, тепер про табакерку, — вперто промовив Ульріх. — Я мушу сказати тобі про одну річ, яка вже давно мене пригнічує.

Аґата не хотіла, щоб він говорив далі.

 — Чи не краще буде лишити все так, як є?! — спитала вона. — Може, мені варто побалакати з ним по-доброму й запропонувати йому яке-небудь вибачення?

 — Пізно вже. Тепер він може скористатися цим, щоб примусити тебе повернутися до нього, — пояснив Ульріх.

Аґата нічого не відповіла..

Ульріх завів мову про табакерку, яку краде в готелі заможний чоловік. Ульріх виробив теорію: для такого злочину проти власности є лише три причини: нужда, професія або, якщо те й те відпадає, порушення психіки.

 — Одного разу, коли ми про це розмовляли, ти мені заперечила, що на таке можна піти і з переконання, — додав він.

 — Я сказала, що це можна зробити просто так! — кинула Аґата.

 — Авжеж, із принципу.

 — Ні, не з принципу!

 — То ж бо й воно! — сказав Ульріх. — Коли йдеш на таке, треба принаймні пов’язувати це з яким-небудь переконанням! У мене це просто не вкладається в голові! Нічого не роблять «просто так»; усьому є певні причини — або зовнішні, або внутрішні. Може, їх нелегко одні від одних відділити, але філософувати про це нам зараз не варто. Я скажу тільки ось що: коли людина що-небудь абсолютно безпричинне вважає слушним або коли її рішення виникає немовби з нічого, тоді вона накликає на себе підозру в тому, що вона хвора або страждає на які-небудь розлади.

Цим Ульріх наговорив, звичайно, багато більше й гіршого, ніж збирався сказати; його сумнівам і побоюванням ці слова відповідали лише своїм духом.

 — І це все, що ти можеш мені сказати? — стиха спитала Аґата.

 — Ні, не все, — розгнівано відповів Ульріх. — Якщо причини не знаєш, то треба її шукати!

Жодне з них не мало сумніву в тому, де її шукати. Але Ульріх хотів не цього й, хвилю помовчавши, замислено промовив:

 — Від тієї миті, коли виходиш за межі гармонії з людьми, вже повік не знатимеш, що добре, а що — погано. Якщо хочеш бути добрим, маєш бути, отже, переконаним, що світ добрий. А ми з тобою не такі. Ми живемо в добу, коли мораль або розкладається, або її зводять корчі. Та задля світу, який іще може настати, потрібно тримати себе в чистоті!

 — Невже ти віриш, що це якось вплине на те — настане він чи не настане? — спитала Аґата.

 — Ні, я в це, на жаль, не вірю. Я вірю лише ось у що: коли й люди, котрі це бачать, не чинитимуть праведно, то він запевне вже не настане, і спинити розпад не пощастить!

 — А що тобі до того, як буде через п’ятсот років — так чи не так?!

Ульріх завагався.

 — Я виконую свій обов’язок, розумієш? Може, як солдат. Річ була, мабуть, у тому, що цього нещасливого ранку Аґата потребувала іншої розради, ніжнішої, ніж та, яку почула від Ульріха. Вона відповіла:

 — А зрештою, просто, як твій ґенерал?! Ульріх змовчав.

Аґата вже не могла спинитися.

 — Але ж ти зовсім не певен, що це твій обов’язок, — провадила вона. — Ти робиш це через те, що такий уже вдався, й через те, що дістаєш від цього задоволення. Я теж нічого іншого не робила!

Зненацька вона втратила самовладання. Було в цьому щось дуже сумне. На очі їй раптом набігли сльози, і в горлі клубком застрягло гірке ридання. Щоб приховати це від очей брата, вона обвила руками його шию й увіткнулася обличчям йому в плече. Ульріх відчув, як вона плаче і як тремтить у неї спина. Ним опанувало гнітюче збентеження; він завважив, що все тіло його холоне. Хоч би скільки ніжних і щасливих почуттів до сестри він, здавалося йому, мав, цієї хвилини, яка могла б його зворушити, вони німували; його збита з пантелику чуттєвість відмовлялася реаґувати. Він погладив Аґату й, пересилюючи себе, прошепотів кілька заспокійливих слів. Внутрішньо він лишався байдужий до її хвилювань, і йому здалося, що тіла їхні торкаються одне одного, мов два солом’яні скрутні. Він поклав цьому доторку край, підвівши Аґату до стільця й сівши сам на інший, за кілька кроків від неї. А на її заперечення він відповів словами:

 — Адже історія із заповітом тебе анітрохи не тішить! І не тішитиме ніколи, бо в ній було щось неправедне!

 — Праведність?! — вигукнула крізь сльози Аґата. — Обов’язок?!

Вона просто-таки не тямила себе через те, що Ульріх поводився так холодно. Та ось вона вже знов усміхнулася. Аґата зрозуміла, що має дати собі раду сама. Відчуття в неї було таке, немовби усмішка, на яку вона спромоглася, зависла десь далеко-далеко від її крижаних губ. Ульріх, навпаки, вже впорався зі своїм збентеженням і був навіть задоволений, що в ньому не прокинулася звичайна фізична розчуленість; йому стало очевидно, що між ними двома й це має бути іншим. Але замислюватися про таке він, бачачи, як страждає Аґата й не лише через свою провину, не мав часу й тому заговорив.

 — Не сприймай оті мої слова так болісно, — попрохав він, — і не ображайся за них! Мабуть, не слід було мені вживати такі слова, як «неправедність» і