Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

мить не залишало почуття самотності. Йому бракувало господині, хотілось бачити її, марилося, що вона ось-ось увійде відчиненими дверима до кімнати — в якомусь новому, несподіваному вигляді й настрої.

Ще згодом вони з Бертом верхи — Грейм на Альтадені, Берт на чистокровній кобилі назвиськом Моллі — їздили на дві години оглянути Форестову молочарську ферму і вернулись якраз до того часу, на коли Грейм умовився зустрітись з Ернестіною на тенісному корті.

На обід він поспішав нетерпляче не тільки через те, що виголоднів. Але там його чекало розчарування: господиия не прийшла.

— Мабуть, знову «біла ніч», — пояснив гостеві Форест і розповів ще дещо про Полину нездатність спати, як усі люди: — Ти знаєш, ми вже кілька років були одружені, коли я вперше побачив, як вона спить. Я, звісно, знав, що вона колись висипляється, але не бачив. Якось вона три дні й три ночі вряд не склепила очей і була бадьорісінька, а заснула, аж зовсім знесилившись. Це тоді, як моя «Все докинь» сіла на мілину біля одного з Каролінськпх островів, і ціле населення помагало нам стягати її. Вона не з тривоги не спала, бо небезпеки не було ніякої. Просто через галас. Та ще від збудження: їй було дуже цікаво.

А вже під кінець я вперше в житті побачив, як вона заснула.

В їдальні Грейма познайомлено з новим гостем, таким собі Доналдом Вером, що приїхав того ранку. Він був добре знайомий з усіма — видно, частенько відвідував Великий Будинок. З розмови Грейм здогадався, що цей Вер, хоча ще зовсім молодий, уже славний на все Тихоокеанське узбережжя скрипаль.

— Він нестямно закоханий у Полу, — сказала Греймові Ернестіна, як уже виходили з їдальні.

Грейм звів брови.

— Атож! Але вона не звертає уваги, — засміялась дівчина. — Вона вже звикла, бо таке стається з усіма чоловіками, що до нас приїздять. У неї просто чарівна манера не помічати ознак їхньої закоханості, і вона робить собі з них потіху. А Діка це теж страшенно бавить. Ось стривайте, не мине й тижня, як і з вами те буде. А коли ні, ми всі дуже здивуємось. А Дік то, певне, й образиться. Він уже звик, що так повинно бути. Коли в закоханого і гордого своєю дружиною чоловіка складається така звичка, йому, напевне, страшенно прикро бачити, що його скарбу не оцінили.

— Ну що ж, коли від мене цього сподіваються, то, мабуть, доведеться… — зітхнув Грейм. — А взагалі я ненавиджу робити те, що всі. Та коли вже у вас такий звичай… Правда, важкенько буде, бо стільки гарних дівчат навколо…

Пустотливий вогник у його довгастих сірих очах так глибоко вразив Ернестіну, що вона аж задивилась у ті очі, а отямившись, спустила погляд і почервоніла. А тоді заторохтіла — видимо, щоб розвіяти збентеження:

— Малий Лео — отой молоденький поет, що ви вчора бачили, — теж шалено закоханий у Полу. Я чула, як Генкок кепкував з нього за якийсь цикл сонетів, і неважко здогадатися, хто надихнув його на ті сонети. А Теренс — це отой ірландець — закоханий спокійно. Вони просто нічого не можуть із собою вдіяти, то як на них і сердитись?

— Авжеж, вона гідна того, — промурмотів Грейм знехотя, бо йому якось прикро стало, що пришелепуватий ірландець, схибнутий на писемності «анархіст-епікуреєць», який відверто хвалиться своїм неробством і нахлібництвом, закохався — нехай навіть спокійно — у Маленьку господиню. — Вона гідна того, щоб усі чоловіки божествили її,— провадив він уже гречніше. — Я й то вже встиг помітити, що вона жінка незвичайна і чарівна.

— Вона моя сестра по батькові,— відкрила Ернестіна, — але, збоку дивлячись, не можна повірити, ніби в нас із нею є хоч крапля одної крові. Вона зовсім інакша. Вона не схожа ні на кого з Дестенів… і на жодну з моїх знайомих дівчат. Правда, вона багато старіша за нас, їй уже тридцять вісім…

— Яка чорна… — вдавано суворо похитав головою Грейм.

Гарненька білявочка глянула на нього сторопіло.

— …зрадливість, — докінчив він.

— А! — вигукнула дівчина. — Нітрохи. Ви самі побачите: щодо цього ми тут цілком відверті, і всі знають, скільки Полі років, бо вона сама всім каже. А мені вісімнадцять. А тепер — за те, що ви такий вредний, скажіть, скільки вам.

— Стільки, як Дікові,— хутко відповів Грейм.

— А йому сорок! — переможно засміялась Ернестіна. — Купатися йдете? Вода, певне, ще страшенно холодна.

Грейм похитав головою.

— Ні, я збирався проїхатися з Діком.

Дівчина засмутилась відверто, як уміють у вісімнадцять років.

— А! Знову показуватиме якесь своє зелене добриво, чи терасування схилів, чи водозатримапня…

— Але він казав щось про купання о п’ятій годині.

Її личко відразу заясніло радістю.

— Ну, тоді біля басейну стрінемось. Там усе товариство буде, бо й Пола казала, що о п’ятій підемо купатись.

У довгій галереї вони розійшлися в різні боки, і Грейм рушив був до своєї кімнати — перебиратись у вершницький костюм; та Ернестіна раптом спинилась і покликала:

— Містере Грейме!

Він слухняно обернувся.

— Знаєте, ви не конче повинні закохуватись у Полу, то я тільки так сказала.

— Я стерегтимуся з усієї сили, — запевнив він урочисто, однак в очах йому блиснули веселі іскринки.

А проте, йдучи до своєї кімнати, він не міг не визнати сам перед собою, що чари Поли Форест уже досягли його — обсновують міцним павутинням. Він знав, що так радо погодився проїхатися з Діком задля того, щоб побачити її, а не щоб погомоніти з давнім приятелем.

Ідучи від будинку до довгих копов’язів під старими дубами, він жадібним поглядом шукав господиню. Але там були тільки Дік та конюх, хоч у холодку били копитами кілька осідланих коней, що лишило йому якусь надію. Та все ж від’їхали вони вдвох. Дік тільки показав йому на Полиного коня — баского чистокровного жеребця гнідої масті, сідланого маленьким австралійським сідлом із залізними стременами й загнузданого з мундштуком та подвійним повіддям.

— Я не знаю, які в неї сьогодні плани, — сказав Дік. — Вона ще не показувалась, але купатись о п’ятій неодмінно прийде. Там її й побачимо.

Прогулянка неабияк тішила Грейма, проте він не раз ловив себе на тому, що позирає на годинника — чи далеко ще до п’ятої. Вівцям надходив час ягнитись, і Грейм із Діком їздили з пастівника на пастівник, оглядаючи їх. Час від часу то той, то той зсідав з коня, щоб підвести на ноги розкішну, аж кулясту матку-шропширку чи меринос — курамбулье: нещасні жертви селекції, впавши на широченну спину і задерши до неба