Читати книгу - "Джейн Ейр"

— Дехто наймається на ферми, багато хто працює на голковій фабриці містера Олівера або в ливарні.

— А містер Олівер наймає жінок?

— Ні, у нього працюють самі тільки чоловіки.

— А що роблять жінки?

— Не знаю, — відказала вона. — Одна — те, друга — інше. Бідний люд заробляє свій хліб, як хто може.

Видно, вона стомилася від моїх розпитів: та й справді, яке я маю право набридати їй?

Зайшло два-три сусіди. Очевидно, їм був потрібен стілець. Тож я попрощалася з крамаркою. Я пішла вулицею, роздивляючись на будинки обабіч, однак не могла придумати ні приводу, ні вимовки, щоб зайти в один із них. Десь годину чи й довше тинялася я довкола села, то віддаляючись від нього, то повертаючись назад. Украй виснажена, тяжко страждаючи від голоду, я завернула у вуличку й сіла під живоплотом. Але за кілька хвилин я знов була на ногах і знов шукала — допомоги або хоч поради. В кінці вулички стояв гарненький будиночок; перед будиночком зеленів садок, чистенький і повний квітів. Я зупинилась. Чи мала я право підійти до білих дверей і торкнутися блискучого молотка? Чи могла сподіватися, що мешканці цієї оселі мені допоможуть? Проте я підійшла до дверей і постукала. Мені відчинила охайно вбрана жінка з лагідним лицем. Голосом, який може бути тільки в знеможеної, охопленої відчаєм людини, голосом жалібним, тихим і тремтячим я спитала, чи їм, бува, не потрібна служниця.

— Ні, — відказала вона, — ми служниць не тримаємо.

— А ви не скажете мені, де б я могла знайти яку-небудь роботу? — провадила я далі.

— Я не тутешня, і в мене немає знайомих у цих місцях. Я шукаю роботи, байдуже якої.

Але вона не була зобов'язана ні думати про мене, ані шукати мені роботу, до того ж мій вигляд і прохання, мабуть, видалися їй досить підозрілими. Вона похитала головою: їй, мовляв, дуже прикро, але вона не може мені нічим зарадити. На цьому білі двері зачинились, тихо і ввічливо, залишивши мене на вулиці. Якби вона потримала їх розчиненими довше, я б, мабуть, попросила в неї шматочок хліба, настільки я занепала духом.

Я не мала сили повернутися до непривітного сільця, де ще менше сподівалася допомоги. Я радніше звернула б до лісу, який виднівся неподалік і своєю густою тінню, здавалось, запрошував до себе, пропонуючи притулок, та я була така виснажена, така квола, мене так мучив голод, що інстинкт і далі спонукав мене блукати довкола людських осель, де була бодай якась надія роздобути їжі. Самота не буде самотою, а відпочинок — відпочинком, поки цей шуліка-голод шматує мої нутрощі.

Я трималася будинків; відходила від них, верталася назад і знов брела геть, і щоразу мене відштовхувала думка, що я не можу вимагати, не маю ніякого права сподіватися співчуття у своїй самотності. Тим часом день хилився до вечора, а я все тинялася, як заблудлий голодний пес. Переходячи поле, я побачила дзвіницю і поспішила до неї. Біля цвинтаря, у садку, стояв маленький, але гарний будиночок, де, напевне, мешкав священик. Я пригадала собі, що чужинці, опинившись там, де не мають друзів, коли хочуть знайти роботу, іноді звертаються до священика по рекомендацію й допомогу. Саме священиків обов'язок допомагати, принаймні порадою, тому, хто потребує допомоги. Тож і я ніби мала право на пораду. Наважившись і зібравши останні крихти сили, я рушила вперед, наблизилась до будинку й постукала в кухонні двері. Відчинила стара жінка. Я спитала, чи це будинок священика.

— Так, — відповіла вона.

— А священик дома?

— Немає.

— А він скоро повернеться?

— Ні.

— Він пішов кудись далеко?

— Та ні, милі за три. У нього нагло помер батько, і його викликали на похорон. Він у Марш-Енді і, очевидно, пробуде там зо два тижні.

— А священикова дружина вдома?

Вона відповіла, що, крім неї, нікого немає, а сама вона — економка. В неї, читачу, я не наважилася попросити допомоги, без якої вже падала з ніг, — я ще не могла жебрати, тож знову почвалала геть.

Ще раз я зняла свою хустинку, ще раз згадала про хлібини в крамничці. Хоч скоринку! Хоч раз укусити, щоб на мить заспокоїти муки голоду! Півсвідомо я знов звернула до села, іще раз допленталася до крамнички й зайшла туди, і, хоча, крім крамарки, там були ще люди, я насмілилась спитати в крамарки, чи вона не дасть мені хліба за хустинку.

Вона з явною підозрою подивилася на мене: ні, вона ще ніколи не продавала товар у такий спосіб.

Майже у відчаї я попросила у неї півхлібини, але вона знов відмовила: звідки їй відомо, де я взяла цю хустинку? Може, вона візьме мої рукавички? Ні, нащо вони їй!

Неприємно, читачу, зупинятись на цих подробицях. Дехто каже, що втішно згадувати пережиті в минулому знегоди, та сьогодні мені несила оглядатись на ті дні, про які я розповідаю: моральний занепад, поєднаний з фізичними стражданнями, — це надто вже тяжкий досвід, щоб його докладно згадувати з власної охоти. І я нікого не осуджувала з тих, що мене відштовхували. Я почувала, що саме цього й слід було сподіватись, та й хіба могло бути інакше: звичайний жебрак часто викликає підозру, а що вже казати про зодягненого пристойно. Хай я просила роботи, але чий це був клопіт? Звісно, не тих, що бачили мене тоді вперше і нічого про мене не знали. Що ж до жінки, яка не схотіла поміняти хустку на хліб, то, безперечно, вона мала слушність, коли пропозиція видалась їй небезпечною чи обмін невигідним. Та дозвольте бути стислою. Мені несила згадувати таке. Десь перед присмерком я йшла повз ферму; біля відчинених дверей сидів фермер, вечеряючи хлібом і сиром. Я спинилась і промовила:

— Ви б не могли дати мені шматок хліба?

Я дуже голодна.

Він здивовано глянув на мене, але мовчки відкраяв товсту скибку й подав мені. Мабуть, він подумав, що я не жебрачка, а просто чудна жінка, якій раптом захотілося чорного хліба. Відійшовши від будинку, я сіла долі й з'їла хліб. Я не сподівалася знайти собі притулок під дахом, тож подалась його шукати до лісу, про який я вже згадувала. Та мій захисток виявився кепський, я майже не спала. Земля була вогка, повітря холодне, до того ж повз мене не раз проходили люди, і