Читати книгу - "Полтава"

святими, щоб ближнього любити, як себе, щоб іміння поміж нищих роздать, щоб гордості не допускать до серця... — проповідував, як священик у церкві. Аж нараз спитав: — А про гадяцьку полковницю ви чували?

— Чули, що дзвонять, та не знаємо де.

— А я знав її, тую полковницю гадяцьку, — почав, зміняючи голос з грізного на сумовитий. — Гадяцького попа одиначка. Та яка! Хіба в київській Софії на образі таку знайдете, і то не знаю. Неземська красота. Люди охкали, побачивши її, а дехто спльовував, щоб відвернути вроки. Крутилися парубки біля неї, як біля квітки бджоли. Перебирала. Аж багатий сотник навинувся — пішла. І так її все, як з платка йшло, ще не забажала, вже має. І багатство, і честь — усьо. Не минуло літ кілька, аж і полковницею стала. Четвірнею в золоченій кареті їздить, дзвони переїзд сповіщають, з гармат гримлять. Ціла в саєтах, оксамитах, від самоцвітів аж горить. І стали завидувати її того щастя люди; особливо жінота. Так що! Яка позавидує і заворогує — вже її нема. Або занедужає, або нещасливий припадок — і нема. Аж і зашушукали люди: відьма! Не знати від кого воно пішло, коли й чому, досить що: відьма, відьма, відьма!.. І погадайте: не поміг муж-полковник, не помогли багатства, нічого не помогло. Настягали всілякого патиччя на майдан, склали костер і тягнуть відьму палити. І згоріла би, коли б не протопіп. У ризах церковних з хрестом у руках вийшов і ледве тим хрестом пожар угасив і полковницю від соромної смерті ізбавив... У черниці пішла... Ось вам і щастя, — кінчив оповідання дід: — На високому щеблі стояла, а черницею вмерла.

— До чого ви це, діду, ведете? — спитала перестрашена хазяйка.

— Не до тебе, донечко, не до тебе. Ти промишляєш, як умієш, заробиш, не прогайнуєш, великого достатку в тебе не бачу. Але другі. Ой, не по правді вони живуть ті наші дуки, що в них млини і луки, а нечисті руки. Не по правді, і добра нам від них не буде. Не буде добра, поки люди на Божії дороги не повернуть. Кровопроливство щастя нам дати не може, лиш закони христові, лиш милосердіє, лиш любов ближнього як брата. — Підняв голову вгору, тим одним оком задивився у стелю, яблуко на гортанці задрожало, і з поганого дідового горла полилася прегарна, пісня:

Із Києва, із Єрусалима, Алилуя! Із Києва, із Єрусалима, Відтіль ішло а три черниченьки,

Алилуя!

Первая йде, на главі хрест несе, Друга йде, Євангелію несе, Третя ще, кадильницю несе,

Алилуя!

І співав дід, як тії три черниці з Божою Матір'ю зустрінулися. І спитала їх Божая Мати, де вони бували і що вони видали. І відповіли вони, що бачили, як душа з тілом розставалася, як розставалася і пізнавалася:

Чом же ти, тіло, чом ти не терпіло,

Чом же ти, главо, умом не зносила,

Чом же ти, душе, неділі не чтила,

Алилуя!

Будеш ти, тіло, в сирій землі пріти,

А ти будеш, душе, у огні горіти,

А ти будеш, душе, у огні горіти,

Господи помилуй!

Співак замовк. Буцім дух його спалився в огнистих словах пісні, а на тапчані лиш купка попелу сиділа. Такий нікчемний зробився собою.

Слухали козаки, задивившися перед себе, слухала хазяйка, сльози втираючи, аж лебединський попович озвався:

— Гарна пісня, та не нам її співати. До царя, діду, пішли би, може б його жорстоке серце сокрушили, а ми тут що? Ми останків волі Божої та людської обороняємо, наше діло святе, а не грішне.

В господу увійшов Мручко з Чуйкевичем. Обсніжені, інеєм обволохачені, запарі їм у руки й ноги позаходили, насилу "добрий вечір" сказали. Сердюки позривалися з місць. "Сидіть!" — махнув їм рукою Мручко, і оба стали тупцювати по хаті та здорово молотити себе руками по плечах, розгріваючись. Хазяйка спорі чарки їм подала. Випили й подякували щиро, бо горілку нелегко було в Ромнах добути, хіба червону, і то за великі гроші. Дійсно, шведи й козаки повипивали й повиїдали, що було, а довіз із-за снігів був неможливий.

— Ну, славити Бога, — промовив Мручко. — Сніг перестає падати і вітер теж тихне. Шлях до Гадяча прогорнули. Завтра рушаємо, панове!

Загомоніли козаки, як джмелі:

— А мороз? — спитав котрийсь.

— Рівно мерзнути тут чи там. А йти треба, бо такий приказ.

— Треба, — почулося кругом. — А дідові дамо голубець і ґринджоли здорові та заберемо з собою, — звернувся Мручко до сліпця.

— Спасибі за ласку. Мені й того доволі, що маю, а до походів не спішусь.

— Ов, може, ти, діду, шпигун. Може, тебе на звіди післали.

— Господь мене на звіди між людей післав, — відповів і знітився у собі, буцім його вже ніяке людське слово обидити не може.

— Ну, панове, — гукав Мручко, ще й не обігрівшися гаразд. — Кому в дорогу, тому й час! Підемо! Завтра похід. І нелегкий. Мороз це не будь-який ворог. Від його більше наших погибло, як від московської шаблі. А все ж таки ми не дамось!

— Не дамось! — загомоніло кругом.

Піднімалися з лав, цілували хазяйку в руку, а вона благословила їх на дорогу, бо тепер навіть з хати до хати дісталися нелегко.

Чуйкевич підняв комнір від своєї лисячої шуби і, йдучи, думав над тим, що його батько "непевний", 3 останньої розмови покмітив, що генеральний суддя зневірився у добру справу. Нічо дивного: Апостол, Ґалаґан, — тінь не лиш від дерева на дорогу лягає, але від душі на душу паде. Мало тепер поміж нашими таких душ, щоб від них світло било, самі тіні. Немов одна велика чорна тінь від царя на цілу Україну кладеться.

Мороз палив. Шинами по лицях пекло, віддих у грудях спирало. Очі мерзли.

Чуйкевич вертав від Орлика, з яким мав довшу розмову. Орлик кріпко тримався. Ніякого хитання в його словах не почувалося.

Це добре. Але батько?

Думка про батька не давала Чуйкевичеві спокою.

Господи, коли й він гетьмана покине, так хто залишиться біля його. І як тут пережити такий сором, як гетьманові в очі зирнути?