Читати книгу - "Руїни бога"

я думав, роль королеви Єлизавети взяла місіс Брюстер. Хто ж тоді на сцені?

Руда перука зіслизула Глоріані з голови, а що в неї не було пристойного костюма, вона замоталася у плащ римського центуріона. Знов-таки, центуріон розстався з ним не з власної волі. З-під плаща прозирали брудні коліна, кидалося у вічі, що в кишені в неї рогатка.

— Ви добре справляєтеся, — гукнула розпатлана Глоріана геть не по-королівськи. — Мочите всіх тих спаніелів і все таке.

— Іспанців, — просичала місіс Ґарретт з-за лаштунків.

Розмахуючи тризубом Британії над головою, Глоріана закричала:

— А тепер рушайте і вибийте решту!

На сцену з криком, ревом і подекуди писком вирвалася дика орда дітей. Забачивши їх, пси радісно загавкали. Частина, ба навіть більшість цих дітей доти вважалася цілком гречною, але зараз, здається, потрапила під гіпнотичний чар Глоріани. Як, здається, і багато глядачів, які втупилися в неї, пороззявлявши роти від жаху.

— Діти — це іспанці? — перепитав вікарій у місіс Сміт. Зазирнувши до програмки, додав: — Тут написано «Вторгаються орди».

— Я не певна, чи зараз хоч щось розумію, — місіс Свіфт від вистави відволікло страшне видовисько: руда перука ще нижче зісковзує її синові на обличчя.

— Це ті самі діти, — допитувався вікарій, — які грали саксонців, а потім вікінгів і норманців? Складно розібрати зараз, коли вони всі в зеленій фарбі. Як ви думаєте, що це представляє? Зелені й дорогі англійські землі?

— Це навряд чи, — сказала місіс Свіфт і стривожено зойкнула, коли від початку благенька колісниця Боудіки раптом розсипалася, а Глоріана безславно повалилася на сцену, тягнучи за собою рештки декорацій. З бездоганним чуттям моменту на сцену вискочив маленький вест-гайленд-вайт тер'єр, схопив руду перуку і втік. Йому навздогін лунали крики з-за лаштунків.

— Точно Авґуст, — сказала міс Слі.

— Вперше бачу цього хлопця, — рішуче промовив містер Свіфт.

— І я, — докинула місіс Свіфт.

*

— З перспективи часу ясно, — похмуро констатував містер Свіфт, — що це було приречене закінчитися катастрофою.

— А так-бо добре починалося, — протягнула місіс Свіфт.

— Так завжди, — сказав її чоловік.

Ціле село вирувало. Містер Робінсон, який очолював місцеве історичне товариство, виявив, що їхнє село значно старіше, ніж будь-хто міг подумати, — на доказ наводив руїни римської вілли, які знайшли у лузі на околиці. «Дім римського трибуна», — сказав містер Робінсон.

«Натурально вілла!» — доповів Авґуст своїм друзякам. Його команда — Норман, Джордж і Родрік — нещодавно постановила вигадати собі назву. Вони розглянули і відкинули варіанти «Пірати», «Здирники» і «Лотри», і після тривалих (а хтось міг би сказати, що й нескінченних) дискусій і кількох дрібних потасовок нарешті спинилися на «Апачі» — їм здавалося, що така назва передає їхню хоробрість і звитягу. (Чи кровожерливість, — докинув містер Свіфт).

— Римська трибуна, — пояснював далі Авґуст.

Апачі зацікавилися. Щоосені на трибуні біля школи розгорталися Каштанові війни, запеклі бойові дії, внаслідок яких кілька поранених незмінно опинялися в кабінеті у директорки.

Містер і місіс Свіфт запросили на вечерю містера Робінсона, вікарія (доброзичливого і вічно розгубленого — такі вікарії водилися в їхніх краях) і міс Слі (по-мужицьки прямолінійну стару діву, до хоббі якої належало «блукати» на вихідних). («Блукати? — з осудом уточнив у батьків Авґуст. — Яке ж це хоббі? Мені ви вічно кажете: „Авґусте, не вештай“, а тоді, — тут він поправив уявні поли уявної адвокатської мантії, — кажете: „Авґусте, знайди собі нарешті нормальне хоббі!“»)

До Свіфтів на херес завітали ще