Читати книгу - "Риб’яча кров"

що зрештою програли. Я знову й знову шукала в натовпі знайоме обличчя, хлопця з дредами, блакитними очима й молодечим посміхом. Він зникав і знову з’являвся, ніби човен виринав серед хвиль. Зрештою ми зустрілися на дорозі під костелом. Славек пообіцяв, що ввечері приїде до нас із паном Тушлом у село.

Центральне місто району було освітлене люмінесцентними лампами. Такий разючий контраст порівняно з нашою площею. У просторій кімнаті, де раніше відбувалися зустрічі членів Сільськогосподарського товариства, не було ані стільців, ані столів. Люди сідали просто на підлогу, лежали на розкладених спальних мішках або сиділи на пледах і простелених светрах. Лише спереду стояв столик із лампою й стільцем. На нього сів пан Тушл, одягнув окуляри для читання й гортав хроніку, публіка потроху вщухла. Молодики з рюкзаками, студенти, активісти, які вранці були на демонстрації.

— Цей табір проти атомної енергії триватиме три дні, — казав мені пошепки на вухо Славек, — жити можна в шкільному спортзалі в Тині. Ми спимо в спальниках на підлозі…

Пан Тушл саме почав читати вибрані місця з хроніки. Читав про розкопки слов’янських поселень у лісі за нашим селом, про найстарші збережені імена видобувачів гнейсу, про історію хат, прочитав перепис полів і худоби з часів Першої республіки, потім — щось із часів Протекторату, завершив читання короткими записами про геологічні дослідження неподалік наприкінці сімдесятих.

— Мабуть, артезіанські джерела. Так говорили між собою люди в селі, поки ми на першій зустрічі, скликаній нацкомітетом у 1980 році, не дізналися правду…

Він закрив історичну книгу, загорнену в темно-синю тканину обкладинки, і зняв окуляри з носа. Аплодисменти лунали в порожній кімнаті, мені здалося, що я от-от заплачу. Потім мене знову опанувала та дивна байдужість останніх днів. На місце за столиком сів письменник Кліма. Він приїхав із Праги. Розкуйовджене сиве волосся стирчало в нього навколо вух. Розповідав щось про силу слова, про правду, про спротив істеблішменту, про подібні до нас групи молоді, які він бачив у шістдесятих роках у Новій Мексиці. Я слухала цю розповідь, але думки все одно втікали геть. Ми сиділи біля стіни неподалік виходу, тож я піднялася й вийшла на свіже повітря. Із темного неба насувався вечірній холод, але літо було вже в повітрі, у запаху трави й глини. Це пробуджувало в мені рештки спраги життя. У голові промайнули спогади. Про вечори біля річки, про пробудження до ранкових змін, про повернення із сільських дискотек, про сп’яніння від ночей і алкоголю, про нетерплячість, тугу й ночі без сну… «Божечку, зберися, тобі лишень двадцять п’ять», — сказала сама собі пошепки. «У тебе ще багато часу, щоб подумати, як починати спочатку».

Я не відразу зрозуміла, що думаю про нього. Увесь ранок я втікала від цієї посмішки, від погляду його очей. «Це наївно, безглузда уява». Я запхала підошву в пісок, подивилася в небо. Нічого там не прочитала. Лише у футболці й джинсах, руки — у кишенях, я обернулася, щоб іти до зали. Він стояв за мною. У губах тримав довгу тонку цигарку. Посмішка була трохи несміливою. Я заплющила очі, лише на мить. На думку спало англійське слово. Blackout. Уранці воно прозвучало в промові на площі в Тині, а потім знову, годину тому, під час лекції одного еколога про енергетику. Blackout. Затемнення. Збій. Усе гасне.

Після десятої вечора ми з паном Тушлом сіли в старий джип. «Організаційний комітет його позичив», — пояснював Славек за кермом. Він відвіз нас додому, я розповідала, як проїхати площею навколо ставка, він зупинився біля хати Тушла. Ми попрощалися за руку зі старим паном, перш ніж він вийшов. Потім автівка проїхала іншим боком площі вниз, аж до таблички з номером одинадцять.

— Ми вже тут, — сказала я, — дякую.

Він посміхнувся, руки на кермі.

— Так ось ця хата, — сказав він і визирнув із віконечка.

— Так, хата, приречена на знесення.

Було темно, тільки у світлі фар було видно шматок білої стіни й дерев’яну хвіртку із засувом. Я дуже хотіла в цей момент, аби він вимкнув мотор. І він це зробив.

Повна темрява. «Ніби зненацька вибиває запобіжники», — подумала я. Мені здалося, ніби в моєму мозку стерлися всі попередні записи. Хвильку після пробудження мені було добре в цій порожнечі, губами я злегка торкнулася його засмаглого плеча, дивилася на гарний профіль обличчя. А потім до свідомості стала невблаганно проникати реальність. Ми лежали головами в ногах ліжка, я перенесла подушки від стіни на інший край вчора перед північчю. «Це може бути пом’якшувальною обставиною?» — запитувала я себе вранці. Вони вже були тут. Неприємні думки, мов гострі леза, що різали по живому. А ще щось, що лишилося від учорашнього сп’яніння. Я не рухалася й залишила це відчуття рости, воно повільно мене заповнювало, здавалося сильним і тривалим. Я підвелася, залишила його спати. Надворі вже давно було світло, я відчинила двері й вийшла на поріг. Дві кішки майнули двором і терлися об мої голі ноги. Одна смугаста, інша — із білою спинкою й лапками. Я налила їм у миски молока. «Буде нас тут трохи більше», — подумала я. А коли вийшла перед хвіртку, пан Тушл саме повертався від пані Згоркової. Ми махнули одне одному на знак вітання, він на мить зупинився й дивився на коричневий джип на високих колесах перед ворітьми. Потім пішов нагору, до своєї хати. Мені було все одно, що він подумав. Я перебігла навпроти до пані Згоркової.

— Син був тут учора, привіз мені все за списком, — подала мені повну сумку.