Читати книгу - "Нащадки скіфів"

бачив нічого, крім того, що відбувалося внизу. А думки юнака, які дуже турбували його, і справді стосувалися зовсім іншої галузі, ніяк не археологічної. Він міркував так.

Ну, гаразд, припустимо, що внаслідок цього загального повстання, якого він так нетерпляче ждав, Ліда й Іван Семенович будуть звільнень. Інакше-бо й не може бути, це так. Добре. А далі? Варкан — дуже хороша людина. І Роніс теж. Чужинцям, певна річ, нічого вже не загрожуватиме: і це також зрозуміло. І все одно питання лишається тим самим: а далі?.. Чи ж не одразу доведеться думати про можливості повернення на поверхню землі? Чи ж не досить їм цих напівказкових пригод, цього дивного — і вже, правду сказати, як на смак Артема, досить-таки набридлого — жовто-рожевого оточення?..

Втім, як знайти зворотний шлях? Це кляте урвище скрізь було однакове. Всюди височіло воно стрімкими стінами, всюди стирчали його скелі, ховаючись верхівками аж у сірих хмарах. З якого боку доведеться штурмувати його? Та й що може дати такий штурм? Де знайти потрібне найтонше місце в стіні, яка відокремлювала мандрівників, вимушених дослідників цього дивного світу, від сталактитової печери, звідки був вихід на поверхню землі?.. Кляте каміння! Артем люто вдарив ногою по скелі. Вдарив — і зойкнув од болю, спричиненого необережним ударом по твердому, як і всюди, камінню. Цей біль повернув його до дійсності. Справді, навіщо зараз думати про це? Насамперед — визволення товаришів, а там — побачимо. Зрештою, невже ж Іван Семенович чогось не вигадає? Е, поживемо — побачимо!

Юнак знову глянув на великий майдан, де мало відбутися поховання. Певно, все населення стійбища вже зібралося навколо величезної могили, яку оточили віщуни на чолі з самим Дорбатаєм. Проте всі вони трималися дещо осторонь, не підходячи ближче. Тільки Гартак, як син померлого вождя, та найстаріші й найзнатніші старшини, які вважалися близькими друзями Сколота, були біля самої ями.

Набальзамоване тіло старого вождя вже перенесли вниз і поклали на підстилку, навколо якої були закопані міцні коли. Жерці, що безпосередньо керували похованням, клали на ці коли дошки й вкривали їх комишем: таким чином, тіло Сколота опинялося немовби у просторій гробниці, де було чимало місця для різного начиння, потрібного небіжчикові для життя в світі духів. Так вірили скіфи.

Великі купи свіжовиритої землі підіймалися біля могили — з неї буде насипано курган: так розповідав Артемові Дмитро Борисович ще перед похованням. А поблизу від одкритої ще могили чергою стояли вози його вдови, що нестримно плакала, і найближчих слуг, які мусили також незабаром опинитися в гробниці, щоб померлий вождь не мав потреби ні в чому.

Прекрасний вороний жеребець Сколота стояв теж біля могили. Він нервово перебирав ногами, пританцьовував на місці, неспокійно поводив головою й витягував шию. Хоч жерці й міцно тримали його за поводи, жеребець наче відчував наближення неминучого кінця, форкав і люто поглядав на них.

— І його теж? — не повертаючи голови, з жалем спитав Артем. Дмитро Борисович мовчки кивнув. Йому також було шкода цього красеня, єдиного великого коня серед скіфських табунів малорослих, як і все, що було у скіфів, жеребців і кобил. Так, вороного коня Сколота також чекала смерть. І це також було неминучим: скіфи вірили, що старий вождь і на тому світі їздитиме на своєму улюбленому жеребці…

Прості скіфи, мисливці і скотарі товпилися осторонь могили. Тут були дівчата й старі жінки, хлопці й діди — всі товклися в одній великій юрмі. Біля возів не лишалося майже нікого. Артем помітив, як до могили підвезли повозки з золотими фіалами й іншими коштовностями, підвели до неї добірних свиней, кіз, овець тощо.

— І все це також у могилу? — спитав він недовірливо: навіть після розповідей Дмитра Борисовича йому не вірилося, що вб’ють стільки худоби, покладуть у гробницю стільки коштовних речей. Дмитро Борисович здивовано глянув на нього:

— Звичайно, — відповів він переконано. — І не лише худобу й коштовності. Задушать вдову Сколота. Я не можу зараз в усьому розібратись, але знаю, що разом з померлим вождем в його гробницю покладуть виночерпія, повара, конюха, слуг, вісника… Зрозуміло, удушивши й їх, — такий-бо звичай!

— І ви отак спокійно говорите про це! — обурився Артем. — Та в мене душа кипить, коли ви так байдуже перераховуєте погребальні жертви! Це огидно, ось що!

Археолог знизав плечима:

— Навряд чи варт, Артеме, обурюватися. Так було — і я тільки розповідаю вам про те, що писали колись історики. Та й у розкопках ми виявляли саме такі жертви, що ж я вам можу ще сказати? Але заждіть, заждіть, подивіться на невільників!

Так, раби, які досі чимсь займалися біля дальніх повозок, тепер наче відклали свою роботу й поступово підходили до загальної юрби.

Втім, Артем помітив, що раби збиралися купками, уже самі чоловіки, без жінок і дітей. Купки ці виникали одна недалеко від одної — і досить рівномірно. Ще здавалося юнакові, що невільники немовби чимсь збуджені, їхні рухи були не такі спокійні й повільні, як звичайно. Але хіба незрозуміло це для такої години, коли відбувалося поховання великого вождя? Та й хто звернув би зараз увагу на поведінку якихось там жалюгідних рабів?..

Артем стежив далі. Адже він знав, що те збудження — не випадкове, що там, унизу, поступово збираються докупи досі роз’єднані сили, рух яких підкорено суворому і розрахованому планові Роніса. Мабуть, виконуючи цей план, купки невільників збиралися не всюди, а переважно з одного боку юрби, далі від скель. Виходило так, ніби цілком випадково майже всі вони опинилися на стороні, протилежній тій, звідки мав ударити загін Варкана. Еге, все зрозуміло! І Артем весело всміхнувся: Роніс розробив план початкової розстановки сил, як справжній полководець! А крім усього іншого, — саме з того боку, де створювалися купки рабів, було найближче й до могили, біля якої зібралися віщуни й старшини…

Варкан теж задоволено поглядав на скупчення невільників. Його зірке око помічало навіть, що їхні короткі плащі не звисали сьогодні так вільно, як звичайно. Немовби кожен щось сховав, якийсь таємний під плащем вантаж. А це свідчило про те,