Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

Леоні не припиняла витягати отруту, аж поки повінь не перетворилася на потічок. Юрба навколо дівчини зі зведеними вгору руками несподівано замовкла, витріщившись на смертельну багнисто-жовту пилюку, що зависла над головами.

— Пестійла! — закричали люди. — Морден! «Отрута! Смерть!»

— Ні, — пробурмотіла собі під ніс Ніна. — Вдала нагода. — Вона потягнулася до води, шукаючи необхідний матеріал і торкаючись силою кісток загублених у темряві дівчат. Потім міцно вхопилася в них.

Руки Леоні тремтіли, губи розтягнулися в жаскій гримасі. Адрік закрутився навколо власної осі, стягуючи буревій у вихор, створюючи крихітний циклон, висмикуючи з нього отруту й кидаючи її на порожню сторожку. Хлопець змахнув зап’ястком, і двері затріснулися. Леоні мало не впала, але він устиг її вчасно підхопити.

Знову запала тиша, аж раптом Ніна почула дитячий вереск і плач дорослих. Вона не знала, якої шкоди завдала вода будівлям біля підніжжя пагорба.

Натовп витріщався на Адріка з Леоні. Солдати звели вгору гвинтівки. Ніна приготувалася прикликати на захист небіжчиць із фабрики. Проте вона сподівалася, досі сподівалася…

— Дивіться! — вигукнув чоловік у червоному кашкеті.

Посередині дороги, звідки щойно зійшла вода, з’явився ясен із простягнутими до неба білими гілками й покрученим серед багнюки міцним корінням.

— Джел та його води, — захлюпав носом корчмар. — Це дерево з кісток.

Із кісток загублених на вершечку гори дівчат, з яких Нінина сила створила щось нове.

— Славімо Джела, — побожно видихнув молодий рибалка і впав на коліна.

Ніна зраділа, що більше не може чути Матаясового голосу, що хлопцеві не довелося побачити, як вона скористалася його богом. Її витівка не була сповненим честі вчинком солдата. Це була маленька вистава, груба ілюзія, гідна рук шахраїв і злодіїв.

Утім, вона не шкодувала. Їхньої з Адріком і Леоні роботи було недостатньо, роботи Грінґси було недостатньо. Байдуже, скількох гришників вони врятували, — завжди будуть ті, кого врятувати не вдасться. Завжди буде Фієрда з її танками, жертовними вогнищами й чоловіками на кшталт Ярла Брума, повсякчас готовими запалити сірник. Якщо тільки Ніні не вдасться все це змінити.

— Опустіть зброю, — наказав чоловік у червоному кашкеті, коли населення Ґефвалле уклякло перед деревом. — Нам сьогодні явилися дива.

— Славімо Джела! — вигукнула Ніна. Вона вклякла перед Адріком і Леоні в сарафані послушниці. — І славімо нових Святих!

34

Зоя

Зоя поспішала, перетинаючи піски, і молилася, щоб не спізнитися. Колись вона думала, що літати можуть лише гриші під дією парем. А тепер мчала в обіймах буревію в супроводі гуркоту грому. Вона майже фізично відчувала під собою спину Юріса. Видовище, що розгорнулося перед нею, було жаским. Григорій розпростерся над терновим лісом як велетенський купол, зведений із переплетених сухожиль, і намагався утримати Єлизавету і Юрія подалі від Ніколаї та його тіньового «я». Назяленскі бачила, як Єлизаветині шипи протинають плоть Святого, а гілля, звиваючись зміями, знову і знову шмагає його.

Та коли Святий заверещав, дівчина зрозуміла, що перемогли його не шипи, а комахи, яких наслала на його тіло Єлизавета. Його плоть укрилася крихітними дірочками і зморшками, у які, пожираючи чоловіка, вгризалися бджоли. Тіло Григорія розпадалося на шматки, намагаючись втекти від себе самого. Він тремтів, дрижав і роззявляв у лементі тисячі ротів, поки його пожирали живцем.

Юрій закляк позаду Єлизавети, немов дитина, що ховається за материною спідницею, затискаючи рота руками, щоб стримати власний жах. Дурний хлопчисько! Невже він знав, що саме намагається вивільнити Свята? Може, Беззоряний пообіцяв йому не влаштовувати бійні або фанатика це взагалі не займало?

Скульптор здригнувся й повалився на землю. Єлизавета переможно заволала й накинулася на Ніколаї та тіньове створіння, яких утримувало в лабетах гілля тернового лісу.

Зоя дістала з рукава два шматки обсидіану і кресонула ними. Їй потрібна була одна-єдина іскра. До Єлизавети метнувся згусток вогню, і приголомшена жінка позадкувала. Аж раптом губи Святої розтягнулися в ущипливій посмішці.

— Я думала, тобі вистачить клепки, щоб утекти, Зоє. Ти спізнилася. Дарклінґова душа ось-ось знову повернеться в тіло. Тобі немає причин ставати жертвою цієї битви.

— Мій король стікає кров’ю. Я його підлегла і його солдат, тож прийшла битися за нього.

— Ти гриша, Зоє Назяленскі. Ти не мусиш бути нічиєю підлеглою.

Дівчина досі відчувала смикання сили. Тепер жага більшого назавжди залишиться з нею. Та їй уже доводилося бачити тиранів.

— Нічиєю підлеглою, лише твоєю? І Дарклінґовою?

Єлизавета розреготалася.

— Ми будемо не керівниками, а богами. Якщо тобі потрібна корона, візьми її. Влаштуєшся на равканському троні. А ми володітимемо цілим світом.

— Я бачила його тіло в погребальному вогнищі. Бачила, як він згорів.

— Я викрала його з пісків Зморшки й залишила на тому місці копію. Для моєї сили це завдання було нескладним. — Як Зоя і підозрювала. І подробиці її не цікавили. Але дівчині потрібно було, щоб Єлизавета не припиняла базікати.

— Ти зберегла його тіло?

— Сподіваючись, що він зможе воскреснути. Заховала його серед своїх вуликів. Так, я знала, що ви готові повірити в мою невеличку вигадку про поранення і слабкість. Та ти не наважилася подолати той темний коридор, чи не так? Нікому не хочеться занадто пильно вдивлятися в біль іншої людини. Невже ти справді повірила, що я збираюся пожертвувати вічністю знань і могутності, щоб стати смертною? А ти зробила б це, Зоє?

Ні. Ніколи. Та силу, якою вона тепер володіла, не потрібно було захоплювати чи красти.

— І що ти робитимеш зі світом, коли заволодієш ним?

— Оце я просто зараз маю розповісти про своє бачення миру? Об’єднаної імперії без кордонів чи стягу? — Єлизавета здвигнула плечима. — Я можу виголосити цю промову. Можливо, Беззоряний Святий оберне це на нашу заслугу. Єдине, що мені відомо, — я хочу звільнитися і знову відчути свою силу.

Це бажання Зоя розуміла і знала, про що потрібно довідатися: ті самі запитання вона ставила собі, коли відчувала, як усередину заповзає темрява.

— Ти не можеш нею насититися? — перепитала дівчина, повільно обходячи ліс.

Груди тіньового створіння більше не палали, тож комусь удалося висмикнути шип. Його обриси повільно присмоктувалися до розпростертого Дарклінґового тіла. Ніколаї помирав, розіп’ятий на деревах, а його кров скрапувала на землю.

— Що таке сила, якою ніхто не володітиме? Я занадто багато життів провела в усамітненні. Який зиск у тому, щоб бути богом, якщо тебе ніхто не шанує? Який зиск у тому, щоб бути королевою без підданих? Я була відьмою в лісах, королевою на троні, богинею в храмі. І стану нею знову. Ще раз зможу насолодитися страхом, бажанням і благоговінням.

— Не чекай їх від мене, — попередила Зоя. Вона змахнула руками, тріпонувши рукавами. У сутінках