Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Король шрамів, Лі Бардуго

Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

127
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 115 116 117 ... 124
Перейти на сторінку:
зблиснула чорна луска.

Єлизавета роздратовано зітхнула.

— Мені слід було здогадатися, що Юріс протримається достатньо довго, аби втнути щось благородне й хибне. Що ж, давній друже, — сказала вона, — це однаково не матиме значення.

Свята змахнула рукою, і дві парості металевого кольору майнули до Зої, зблиснувши шипами, наче зазублений хвіст якоїсь морської потвори.

Зоя скинула руки вгору, і несамовитий буревій смикнув парості, закрутивши їх одну навколо одної й висмикнувши з корінням із тернового лісу. Дівчина кинула їх у бік Єлизавети.

— Яка ти завзята, — зауважила Свята. — Юріс недарма обрав тебе за ученицю. Шкода, що його знання помруть разом із тобою.

Цього разу здалося, немов половина лісу здійнялася вгору сплутаним клубком товстих, укритих колючками пагонів. Зоя холодною хвилею витягнула з повітря вологу, вкривши стебла ожеледдю й заморозивши живицю зсередини. Вітер із гуркотом налетів на дерева, розбиваючи їх на шматки.

— Оце так сила! Але ти не зможеш побороти мене, Зоє. Моя перевага — вічність.

— А я вважаю перевагою несподіваність.

Дівчина для прикриття здійняла завісу з піску й блискавкою майнула до тернового лісу. Поки Єлизавета розпиналася, вона підійшла до протилежного боку кола, де стояли ноші зі збереженим Дарклінґовим тілом. У неї була коротесенька мить, щоб поглянути на його вродливе обличчя й елегантні руки. Вона любила його щирим дівочим серцем, наповненим жадібною необхідністю обожнювати когось. Вірила, що він цінує її, що небайдужий до неї. Заради нього Зоя готова була на все, билася й помирала за нього. І Дарклінґові це було відомо. Він підживлював цей міф так само, як підживлював власну таємничість, підживлював самотність Аліни Старкової та Женине бажання комусь належати. «Він використав нас усіх так само, як просто зараз користується Єлизаветою. А я дозволила цьому статися».

Більше не дозволю. Зоя змахнула руками.

— Ні! — заверещала Єлизавета.

— Згори, як тобі судилося, — прошепотіла Зоя.

Її руки опустилися, і точна блискавка вдарила з тріском, від якого мало не розірвалися барабанні перетинки, так легко, наче дівчина заклинала легесенький вітерець. Вона влучила в ноші снопом іскор, який розквітнув вогнем. Зоя побачила, як із вогню, наче намагаючись вирватися з полону спеки, з’явилася тінь.

— Що ти накоїла? — закричала Єлизавета.

Вона кинулася до Дарклінґа, а терновий ліс відступив угору, до безпечної місцини, подалі від полум’я. Та Назяленскі зосереджувала жар свого вогню, аж поки він не спалахнув синім, як у Юріса. Терновий ліс став осідати під власною вагою. Пагони закрутилися навколо Зоїних щиколоток, та вона кількома іскрами випалила їх, злегка обпікши власну шкіру. Із вогнем доведеться ще попрактикуватися.

Єлизавета кинулася до вогнища, щоб спробувати врятувати те, що залишилося від Дарклінґового тіла. Зоя знала, що вогонь може завдати Святій болю, але не в змозі була зупинити її. Щоб остаточно перемогти таку древню гришу, слід було тільки обернути проти неї її власну силу. У Назяленскі на порятунок залишилося лише кілька хвилин. Вона помітила Юрія, котрий тікав від пожежі, й вихопила у нього з руки розпечений шип.

— Із тобою розберемося згодом, — гарикнула дівчина, розметавши навколо нього дві піщані дюни. Хлопця вмить засипало аж по шию.

Залишки тіньового створіння зависли в повітрі між Ніколаї та Дарклінґовими розпеченими ношами, наче вагаючись, куди податися. Тепер силует ледве вдавалося розгледіти: крила звисали клаптями, а пазуристі лапи мляво обвисли вздовж тіла. Зоя увігнала шип туди, де мало б битися серце потвори.

Ніколаї, зі свистом втягнувши повітря, повернувся до тями.

— Витягни це з мене, — прохрипів він, киваючи головою на груди, з яких стирчав справжній шип, — прикінчи його.

«Ану як я заразом і тебе прикінчу?» Часу на роздуми не було. Зоя висмикнула шип із хлопцевих грудей. Із рани вперіщила чорна кров, і Ніколаї завив від болю.

Удар стовбуром відкинув дівчину назад.

Тернові дерева навколо забуяли пишним цвітом, коли Єлизавета із вереском підвелася від Дарклінґового доконечного погребального вогнища. Вона перетворилася на бджолиний рій. На уквітчану луку. На збожеволілу від розпачу жінку. Тернове гілля обхопило Зою за зап’ястки, міцно утримуючи її на місці, а Свята кинулась до неї, випльовуючи з рота сарану і простягаючи до дівочого горла руки.

«Усе гаразд, — подумала Зоя. — Я врятувала Ніколаї. Я заточила Єлизавету в Зморшці». Вона нарешті зупинила Дарклінґа. Нехай Свята забирає її серце. Та всередині гримнув Юрісів голос, і дівчина побачила перед собою його кривеньку посмішку: «І для цього я віддав тобі свою луску? Ми з тобою дракони. Ми не лягаємо на землю, чекаючи смерті».

Зоя відчула, як гілля стиснулося міцніше. Терновий ліс був Єлизаветиним дітищем. Але живиця в його деревах текла, мов кров, мов течії в глибинах річок.

Єлизавета заверещала від люті, і в Зої загуло у вухах від комашиного дзижчання. Дівчина зосередилася на живиці, що текла гіллям тернового лісу, живиці, що знову й знову затоплювала її, і смикнула своєю силою.

Пагони розвернулися, жорстокі вістря їхніх шипів увіп’ялися в тіло Святої так швидко, що вона не встигла вплинути на їхню траєкторію чи свою мінливу форму. Шипи гострими списами протнули жіноче тіло з приглушеним вологим чваканням. Єлизавета зависла в кількох сантиметрах від Зої, розіп’ята на вістрях свого власного творіння. Зоя покрутила шипи, спостерігаючи, як згасає в погляді Святої життя. Вона могла присягнути, що почула, як схвально гиркнув дракон.

Можливо, Равка занепаде. Можливо Гриша і Друга армія розсиплються на шматки. Та вона врятувала світ від Єлизавети й Беззоряного Святого.

Дівчина згадала тигренят на снігу, Ліліяну, що чистила ліщину біля вогню, залу під золотим куполом у Маленькому Палаці, де до Дарклінґового нападу юрмилися гриші й від стін відлунював сміх. Згадала, як Ніколаї зустрівся сам на сам із демоном, затиснувши в руці шип, неначе кинджал.

«Цього разу я врятувала тебе, — подумала вона, падаючи. — Цього разу я все зробила як слід».

35

Ніна

Попри настрій містян, гришницям та їхнім дітям і Адріку з Леоні залишатися в Ґефвалле було небезпечно. Солдати, які вижили на фабриці, незабаром могли згуртуватися. Влада неодмінно надішле нові загони, щоб навести лад після катастрофи. Їм усім слід було забиратися звідси.

Поки безлад був у розпалі, Ханна повернулася до монастиря, щоб прибрати звичних рис, перевдягнутися в сарафан і вдати, наче вона не менше за інших налякана жахіттям, що коїться в містечку.

Ніхто не міг відшукати Берегині, тож послушниці з легкістю вдалося знову вислизнути з келії й повернутися на перехрестя, де Ніна віддавала накази молодому рибалці, котрий погодився відвезти фургон у порт.

Зенік знала, що розплата вже близько, тож, щойно рибалка повів сестру до фургона, вона повернулася назустріч Ханниному гніву.

Але дівчина була спокійна. Голос не тремтів.

— Я не поставила

1 ... 115 116 117 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король шрамів, Лі Бардуго», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Король шрамів, Лі Бардуго"