Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

із поліції штату: першу очолював Джесс, щоб застати його вдома, а другу я, щоб заарештувати його в кафе «Афіна», якщо вдома його не буде. Та ми зловили облизня: вдома Тенненбаума не було. А менеджер ресторану не бачив його з учора.

— Подався на вакації, — пояснив він нам.

— На вакації? — здивувався я. — Куди?

— Хтозна. Узяв кілька днів відпустки. Має повернутися в понеділок.

Обшук у домі Тенненбаума нічого не дав. У його кабінеті в кафе «Афіна» теж. Ми не могли чекати, коли він захоче повернутися до Орфеї. Згідно з нашими даними, він не сів на літак, принаймні під своїм справжнім прізвищем. Близькі його не бачили. І його вантажівки не було. Ми накреслили широкий план пошуку: Тенненбаумові прикмети надійшли в аеропорти, на кордони, його паспортні дані отримала поліція по всій країні. Фото розіслали в усі торгові пункти довкола Орфеї і в автозаправки штату Нью-Йорк.

Ми з Джессом ділили свій час поміж кабінетом у крайовій поліції штату, де була штаб-квартира нашої операції, і засідкою біля будинку Теда Тенненбаума в Орфеї, де ми по черзі спали в автомобілі. Були певні, що він переховується десь у цих краях: він добре знав місцевість, у нього було чимало ресурсів, щоб ховатися. Ми домоглися навіть, щоб телефон його сестри, Сильвії Тенненбаум, яка мешкала на Мангеттені, поставили на прослуховування, а також телефон ресторану. Та все було марно. Через три тижні те прослуховування зняли, визнавши задорогим. Поліціянтів, що їх дали нам на поміч, теж скерували на важливіші завдання.

— Невже є важливіші завдання, ніж арешт убивці чотирьох людей? — протестував я в розмові з майором МакКенна.

— Дереку, — відказав майор, — я надавав тобі необмежені ресурси упродовж трьох тижнів. Ти знаєш, що вся ця халепа може тривати місяцями. Треба набратися терпіння, він урешті потрапить вам до рук.

Тед Тенненбаум утік від нас і тепер ховався. Ми з Джессом майже не спали: нам хотілося зловити його, заарештувати і закрити цю справу.

Поки ми розширювали коло пошуків, роботи з облаштування «Маленької Росії» тривали повним ходом. Дарля з Наташею вважали, що встигнуть відкрити ресторан уже наприкінці року.

Та потроху поміж ними почала зростати напруга. Спершу була та стаття, опублікована в одній газеті у Квінсі. Мешканців кварталу дуже зацікавила вивіска ресторану, а перехожих, що звертали на неї увагу, чарувала врода власниць того закладу.

Незабаром усі заговорили про «Маленьку Росію». Тією справою зацікавився один журналіст, який сказав, що хоче написати статтю. Він прийшов із фотографом, який зробив цілу серію світлин, на одній були Наташа з Дарлею на тлі тієї вивіски. Та коли за кілька днів стаття вийшла друком, дівчата з подивом побачили, що на сторінці з’явилося тільки фото Наташі, вона стояла у фартуху з логотипом ресторану, а нижче був підпис: «Наташа Даррінскі, власниця ресторану „Маленька Росія“».

Хоч Наташа була тут ні при чому, Дарля страшенно образилася за той епізод, який свідчив про те, що Наташа завдяки своїм чарам справляє враження на людей. Коли вона була в кімнаті, то дивилися тільки на неї.

Досі все йшло як слід, а тепер почалася незлагода. Щоразу, коли їхні погляди не збігалися. Дарля повторювала:

— Так чи так, Наташо, вийде на твоє. Тут усе вирішуєш ти, пані господине!

— Скільки мені ще перепрошувати тебе, Дарлю, за ту кляту статтю? Я ж там ні при чому. Я навіть не хотіла, щоб вона вийшла друком, казала, що ліпше зачекати, коли ресторан відкриється, щоб розрекламувати його.

— То що, в цьому винна я?

— Я ж не кажу цього, Дарлю.

Коли ввечері ми зустрічалися з ними, вони були засмучені й геть пригнічені. Ми з Джессом відчували, що проект «Маленька Росія» потроху сходить нанівець.

Дарля не хотіла брати участі у справі, де її засліплювала Наташа.

А Наташа потерпала від того, що вона, Наташа, красуня, яка несамохіть привертала до себе погляди.

Нам було дуже шкода. Вони мали все, щоб утілити той блискучий проект, про який мріяли вже десять років і над яким так наполегливо працювали. Ота праця в «Блакитній лагуні», з якої вони по долару відкладали задля свого задуму, оті роки, що минули в розробці проекту, — все це тепер поволі сходило нанівець.

Ми з Джессом не хотіли втручатися в їхні стосунки. Коли останнього разу проводили час учотирьох, сталося лихо. Ми сиділи у кухні в Наташі й їли страви, які мали ввійти до меню «Маленької Росії», аж я впоров дурницю. Куштуючи той славетний сендвіч із телятиною, присмачений пречудовою підливою, я був у такому захваті, що, як на лихо, прозвав її «підлива Наташа». Дарля відразу ж стала дибки.

— «Підлива Наташа»? Оце так вона тепер зветься? То чом би й ресторан не охрестити «У Наташі»?

— Та це не «підлива Наташа», — спробувала заспокоїти її подруга. — І це наш ресторан, обох, і ти це добре знаєш.

— Ні, Наташо, я цього не знаю! У мене таке враження, наче я наймичка в тебе на побігеньках, пані-господине.

І вона пішла, грюкнувши дверима.

За кілька тижнів вони попросили нас супроводжувати їх у друкарню, де хотіли замовити меню для ресторану, та ми з Джессом відмовилися. Хтозна, чи справді хотіли вони видрукувати ті меню, чи, може, їм хотілося, щоб ми помирили їх, та ні я, ні Джесс не мали бажання втручатися.

То був четвер 13 жовтня 1994 року. І того дня все завалилося.

Було вже по полудню. Ми з Джессом сиділи їли сендвічі, аж задзеленчав Джессів телефон. То була Наташа, вона плакала. Дзвонила з крамниці для мисливців і рибалок на Лонґ-Айленді.

— Ми з Дарлею посварилися в автомобілі, коли їхали у друкарню, — пояснила вона. — Дарля виїхала на узбіччя й витурила мене надвір. Я забула сумочку в салоні, не знаю, що вдіяти, бо в мене ні цента в кишені нема.

Джесс звелів їй залишатися на місці, зараз він її забере. Я вирішив поїхати з ним. Ми підібрали заплакану Наташу. Намагалися її підбадьорити, казали, що все владнається, та вона повторювала, що ресторанові кінець і вона не хоче про нього навіть балакати.

Ми проґавили Дарлю, яка вернулася, щоб забрати подругу: їй стало недобре від того, що вона так учинила, вона прагнула будь-що попросити пробачення. Не знайшовши її, вона зупинилася біля крамниці для мисливців і рибалок, що стояла на тій пустельній вулиці. Власник сповістив їй,