Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

що бачив молоду жінку в сльозах, вона попросила в нього дозволу зателефонувати, і її забрали двоє чоловіків. «Вони допіру поїхали, — сказав він, — навіть хвилини не минуло».

Гадаю, якби Дарля приїхала бодай на кілька секунд раніше, то побачила б нас коло тієї крамниці. І все сталося б по-іншому. Ми їхали, щоб відвезти Наташу додому. Аж озвалася рація. Теда Тенненбаума бачили на автозаправці, неподалік від нас. Я вхопив мікрофон і сказав диспетчерові, що ми переслідуємо Тенненбаума. Джесс поставив маяк на даху автомобіля, а потім увімкнув сирену.

0

Вечір прем’єри

Субота, 26 липня 1994 року

Джесс Розенберґ

Субота, 26 липня 1994 року

У день прем’єри

День, коли все похитнулося.

Була 17 година 30 хвилин. Двері Великого театру мали незабаром відчинитися. На центральній вулиці, яку перекрила поліція, було аж чорно від люду. Всі наче подуріли. Були там і журналісти, й роззяви, і мандрівні продавці сувенірів, й люди з квитками, — всі вони юрмилися коло захисних бар’єрів, що закривали вхід до Великого театру. Бідолахи, яким не пощастило запопасти квитків на прем’єру, вешталися натовпом із написаними рукою оголошеннями, де обіцяли шалені гроші за квиток. Трохи раніше знімальні групи телеканалів передали в прямому ефірі прибуття до Великого театру акторів, у супроводі посиленої охорони. Біля порога службового входу кожного ретельно обшукали і змусили пройти через рамку металодетектора.

Біля центрального входу до Великого театру поліціянти закінчували монтаж металодетекторів. Публіка вже не могла встояти на місці. За дві години мала розпочатися прем’єра вистави «Темна ніч». І нарешті буде оприлюднена особа вбивці чотирьох людей 1994 року.

В архівній залі «Орфея кронікл» ми з Анною й Дереком готувалися теж вирушити до Великого театру, приречені бути присутніми під час комічного тріумфу Кірка Гарві. Напередодні майор МакКенна звелів нам перебувати там, але від Кірка триматися подалі.

— Замість того, щоб нападати на Гарві, — сказав він мені з Дереком, — ви ліпше завершили б розслідування й з’ясували правду.

То було несправедливо. До останньої хвилини ми працювали в поті чола, та, на жаль, небагато встигли зробити. Чому вбили Меґан Падалін? Кому потрібно було послати на той світ цю жінку, в біографії якої нічого особливого не було?

Майкл Бірд надав нам неоціненну допомогу, пробувши з нами майже всю ніч. Він зібрав усі відомості про Меґан, які йому пощастило знайти, щоб ми могли простежити її біографію.

Народилася вона в Пітсбурзі, вивчала літературу в маленькому університеті штату Нью-Йорк. Трохи мешкала в Нью-Йорку, потім 1990 року перебралася до Орфеї разом із чоловіком, Семюелем, який працював інженером на заводі. Потім її взяв на роботу Коді.

А що можна було дізнатися про її чоловіка, Семюеля Падаліна, який раптом прибув до Орфеї, щоб грати у виставі? Після вбивства Меґан він перебрався до Саут-Гемптона й одружився вдруге.

У його біографії теж не було нічого особливого. Проблем із законом не мав, охоче брав добровільну участь у різних громадських справах. Його нова дружина, Келлі Падалін, була лікаркою. Вони мали двох дітей десяти і дванадцяти років.

Чи міг бути зв’язок поміж Меґан Падалін і Джеремі Фолтом? Чи поміж Семюелем Падаліном і Джеремі? Ми телефонували колишньому спеціальному агентові Ґрейсу, та йому ім’я Падалін нічого не нагадало. Костіко теж неможливо було допитати, він щез. Ми опитали Вірджинію Паркер, співачку Ріджс-клубу, яка мала дитину з Джеремі Фолтом, але вона запевнила, що й не чула ні про Семюеля, ні про Меґан Падалін.

Ніхто ні з ким не був пов’язаний. У це майже неможливо повірити. Коли мали вже відчинитися двері театру, ми навіть почали питати себе, чи не про два різні розслідування тут ідеться.

— З одного боку, вбивство Меґан Падалін, з другого, якісь незрозумілі зв’язки голови Ґордона з Джеремі Фолтом, — зітхнув Дерек.

— Якщо не брати до уваги того, що Ґордон не мав нічого спільного з Джеремі Фолтом, — зауважив я.

— Але ж п’єса Гарві, здається, трактує про Джеремі Фолта, — нагадала нам Анна. — Гадаю, тут усе пов’язане.

— Як я зрозумів, — підсумував Майкл, — тут усе пов’язане, та нічого не пов’язане. Ця ваша справа — чистісінька китайська головоломка.

— Так ото ж! — зітхнула Анна. — І сюди ж додається смерть Стефані. То діяла тут одна й та сама особа чи ні?

Щоб виплутатися з цієї халепи, Дерек вирішив добряче подумати.

— Спробуймо поставити себе на місце вбивці. Якби я був ним, то що зробив би сьогодні?

— Ушився б якомога далі, — відказав я, — до Венесуели чи до іншої країни, яка не видає злочинців. Або ж намагався б зірвати виставу.

— Зірвати виставу? — здивувався Дерек. — Але ж залу обшукали із псами, та й глядачів обшукуватимуть.

— Гадаю, він буде там, — сказав я. — Мені здається, буде він у залі, поміж нами.

Ми вирішили податися до Великого театру і поглянути на відвідувачів тоді, коли вони заходитимуть досередини. Може, нашу увагу приверне незвичайна поведінка котрогось із них? Або ж упізнаємо чиєсь обличчя. Та більше нас цікавило те, що готує Кірк Гарві. Якби ми дізналися ім’я вбивці до того, як його виголосить актор, то це дало б нам неабияку перевагу.

Єдиним способом дізнатися, що коїться в голові Кірка Гарві, було дістатися до його творчих матеріалів. Зокрема, до слідчої справи, яку він десь там ховав. Ми послали Майкла Бірда, щоб він понишпорив у його номері в готелі «Озерний» за відсутності господаря.

— Те, що я там знайду, — сказав нам Бірд, — не матиме доказової сили.

— Нам доказів не треба, — відказав Дерек. — Нам потрібне ім’я.

— А як я потраплю на той поверх? — запитав він. — У готелі повно поліції.

— Покажете вашу акредитацію й скажете, що Кірк Гарві послав вас дещо взяти. А я попереджу поліцію про ваш прихід.

Поліціянти допустили Майкла на той поверх, але директор готелю не хотів давати йому запасний ключ від номера.

— Пан Гарві дав нам чіткі вказівки, — пояснив він Майклові. — Ніхто не повинен заходити в його номер.

Проте Майкл наполягав, кажучи, що сам Гарві послав його по блокнот, і тоді директор вирішив піти в номер із ним.

У кімнаті був зразковий лад. Увійшовши туди, Майкл роззирнувся, — за ним підозріливо стежив директор, — але не побачив ані клаптя паперу. Ні книжки, ні аркуша