Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

Франца варто було б дещо змінити. Він же твій сутенер, а ти ласий шматочок. Крихітко, і де ти тільки відкопала такого, з одною рукою? Ти ж така гарненька, тільки помани, і до тебе по десять хлопців на кожен палець прибіжить». — «Не мели дурниць!» — «Звісно, як відомо, любов сліпа на обидва ока, але щоб такого покохати… А знаєш, чого твій Франц постійно у нас товчеться? Корчить із себе кайзера Вільгельма. І перед ким? Перед нами! Спершу хотів послати мене каятися до Армії Спасіння, та це йому не вдалося. А тепер…» — «Навіщо ти паплюжиш його? Я не хочу цього чути». — «Що, не подобається? Знаю, твій Францекен любий, твій Францекен милий. Не набрид він ще тобі? Га?» — «Та що він тобі зробив, Райнгольде?»

Для всього свій час, і година своя. Це страшний чоловік, тільки б відпустив мене, нічого не хочу від нього знати й слухати його більше не хочу.

«Та ні, нічого він нам не зробив, хай би тільки спробував, Міцо. Він розказував тобі, наприклад, про свою руку? Що, не розказував? Та ти ж його наречена чи, принаймні, була нею! Ану, ходи сюди, Міцекен, моя солоденька, золотко моє, я ж тобі нічого поганого не зроблю». Що мені робити, не хочу його. Час садити і час виривати посаджене, час зашивати і час дерти, час плакати і час танцювати, час оплакувати і час сміятись. «Та йди вже до мене, Міцо, навіщо він тобі здався, такий телепень. Будь моєю, солоденька. Чого ти вперлася? Ти що, графинею стала від того, що з ним разом живеш? Радій, що позбулася його». Радій? Чого це я маю радіти? «А тепер нехай собі скавулить, що була в нього Міца, та загула». — «Ну годі вже, не стискай мене так, я ж не залізна». — «Та ні, не залізна, а з плоті, з м'якенької плоті, Міцо, дай-но мені свій писочок». — «Та що ж це таке, врешті-решт? Припини мене стискати. Ще й дурниць усіляких понавигадував. Відколи це я твоєю Міцою стала?»

Геть із цього видолинка! Капелюшок лишився лежати на землі. Він ще й побити може, швидше звідси. І кричить — він ще навіть не встиг підвестися — кричить: «Франце! Франце!», і бігом. Аж ось і він схопився на ноги, кинув піджака, побіг за нею й за мить наздогнав, обоє попадали біля дерева, лежать. Вона пручається, а він наліг на неї й затуляє їй рота: «То тобі кричати заманулося? Кричати, сволото ти така?! Чого ти кричиш, що я тобі зробив? Ану, замовкни, чуєш? Думаєш, як він тобі кістки не переламав, то і я залишу тебе цілою? Але у мене все по-іншому!»

Відняв руку від її рота. «Я не буду кричати». — «Ото інша річ. А зараз підводься і йди забери свого капелюшка. Я жінок не ґвалтую. Скільки живу, такого ще не було. Але краще мене не доводь. Ну, хутко підводься!»

Він іде слідом.

«Що ти із себе корчиш разом зі своїм Францом, ти ж просто його хвойда». — «Краще я піду». — «Що значить «піду», ти що, з глузду з’їхала, не знаєш, з ким говориш? Ти так зі своїм телепнем розмовляй». — «Чого ти хочеш від мене?» — «Іди назад і будь чемною».

Коли забивають телятко, спочатку накидають на шию зашморг і ведуть до лави. Потім телятко піднімають, кладуть на лаву і міцно прив'язують.

Обоє повертаються до видолинка. Він наказує: «Лягай». —  «Що?» — «Тільки спробуй закричати. Дорогенька, ти мені подобаєшся, інакше я не приїхав би сюди. Скажу тобі ще раз: ти просто його хвойда, тож нема чого із себе графиню корчити. Чого це ти рейвах здіймаєш? Я цього нікому не попущу. Мені байдуже, чоловік то, чи жінка, чи дитина — нікому не попущу. Можеш при нагоді свого Франца поспитати. Він тобі дещо розкаже. Якщо не посоромиться, звичайно. Але я й сам тобі розкажу, щоб ти знала, що то за один. І де ти опинишся, коли почнеш мені перечити. Він також якось спробував, не знаю, що там було у нього в голові. Може, хотів здати нас. Якось, коли ми пішли на діло, то поставили його на атасі. Аж тут каже, що він людина порядна й такого не робитиме. Можна подумати, ніби ніколи не бруднився. А я кажу: ні, таки поїдеш. Тож довелося йому в авто залізти, я вже й не знав, що з цим типом робити, він і раніше носа задирав, аж бачу, за нами женеться якась машина, ну, думаю, зараз, хлопче, ти дізнаєшся, почім ківш лиха, боком тобі вилізе твоя дурна порядність. І на повному ходу виштовхнув його з машини. Тепер ти знаєш, як він позбувся своєї руки». У Міци враз похололи руки й ноги — то ось хто це був! «А тепер лягай і будь чемна, як і належить хорошій дівчинці». Так це ж убивця! «Ах ти ж сучий син, покидьок!» А той сяє: «Ага, нарешті дійшло! А тепер спробуй покричи». Будеш тепер слухняна. Вона кричить, плаче: «Сучий сину, ти хотів його вбити, ти зробив його нещасним, а тепер ще й мене хочеш, мерзотнику». — «Так, хочу». — «Ах ти ж паскудо, я тобі в пику плюну». Він затис їй рота: «Ану ж, спробуй!» Вона вся посиніла, виривається з його рук: «Убивають, рятуйте! Франце, Францику, де ти?»

Для всього свій час, для всього свій час, час душити і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час дерти і час зашивати, для всього свій час. Вона кинулася на землю, щоб вивернутись, вони борються у видолинку. Франце, порятуй!

Зачекай, ми влаштуємо твоєму Францу гарну розвагу, вистачить йому на цілий тиждень. «Відпусти мене, я хочу піти геть! Мені потрібно додому!» — «Ти диви, вона хоче піти геть, уже один хотів».

Він уперся коліном їй у спину, стиснув руками горло, схрестивши великі пальці в неї на потилиці, її тіло судомно забилося, судомно забилося, її тіло судомно забилося… Час родитися і час помирати, для всього свій час…

То, кажеш, убивця, ти ж сама мене сюди заманила, ще й, певно, хочеш за носа водити, от сука, погано ти Райнгольда знаєш.

Насильство, насильство, ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. «Відпусти мене!» Вона ще борсається, ще смикається, ще дриґає ногами. Зараз ми заколишимо дитинку, а потім хай приходять собаки і жеруть те, що від тебе залишиться.

Її тіло знову судомно забилося, тіло судомно забилося, тіло крихітки Міци.