Читати книгу - "Холодний Яр"

а на їх місце — сідаємо у двох із Загороднім. Револьвери скермовуємо в плечі шофера.

Наплювавши на „продкомців“ — вертаємося на хутір під лісом. Дальше їхати шестиособовим „Пірсом“ — було годі.

Зносимо з авта до хати скриню з паперами та велику бляшану скринку з золотими перстнями, бранзолетами, годинниками. Деякі речі з дорогим камінням. То їхало до Харкова добро розстріляних „буржуїв“. Крім того, було в авті вісім слоїків домових конфітур, звичайно, не чекістськими господинями варених, та кошик із тісточками, цукорками, печеними курами та качками. Було кільканадцять пляшок старого вина з гербами графа Грохольського. Товариші-пролетарі розумілися на речах...

Забираємо до хати і голову Губчека. На його обличчі вже не було й сліду того наполеонівського виразу, з яким розмовляв зо мною на шляху. Був прибитий, нещасний, марний.

Переглядаю його особисті документи: посвідчення, що т. Вільгурде-Соколов є членом колегії Всеросійської Чека у Москві. Наказ, підписаний Дзєржінським, щоби Вільгруде-Соколов негайно виїхав на посаду голови Красноярської Губчека, в очищеній від армії Колчака Сибірі. Найбільший, безперечно, в історії світа кат, висловлював у тому наказі віру, що Соколов, що його він знає, як „доброго працьовника“ і організатора — виправдає його довіря і очистить Сибір від „контр-революції“.

В партійному білеті у шовковій червоній окладинці, було зазначено, що т. Вільгруде-Соколов є членом компартії з 1917 р. В білеті лежав рівненько зложений власноручний лист Леніна. В ньому Ленін хвалив голову красноярської губчека за „класову чуйність і стійкість“, дякував за „самовіддану роботу“ по ліквідації „контр-революції“ у Сибірі; дальше висловлював надію, що незабаром товаріщ Вільгруде займе становище голови Вселатвійської Чека у своїй батьківщині — Латвії...

Окремо лежало декілька листів від Дзєржінського, у яких старший кат повчав молодшого. „Благодарственная грамота“ від ВЦІК-а. Дипльом на „почесну зброю“ від Всеросійського Чека. Знову наказ Дзєржінського: „Червона армія очистила Україну... Як людина, що має досвід в очищенні пофронтових місцевостей від внутрішньої контр-революції, негайно виїжджайте в розпорядження ВУЧека. Сподіваюся, що й на цей раз виправдаєте надії, які я на вас покладаю“.

Так товаріщ Вільгруде-Соколов став головою Чека прифронтового Поділля.

„Попрацювати“ він вже встиг. Про це свідчила пачка протоколів засідань колегії Чека, що лежала між іншими паперами в скрині. Були це довжезні списки людей, а поперек кожного списка, грубим червоним олівцем, одна велика літера: Р. — скорочене: розстріляти. І підпис: Вільгруде-Соколов, Члени колегії губчека — підписували ті „протоколи“ пізніше, лише для форми. Всі протоколи були датовані днями лиш останніх трьох місяців і то неповних. Підрахувавши, приблизно, списки по сторінках, отримую цифру — чотири тисячі. Всі прізвища, за рідкими винятками, українські. Проти кожного стояло вік, заняття, коротке обвинувачення. Вік — від п’ятнадцяти до семидесяти, осіб обох полів. Заняття — переважно хліборобство. „Обвинувачення“ бреніли: „петлюрівшина“, „вороже відношення до совєтскої власті“, „агітація проти большевизму“, „переховування зброї“, „переховування бандитів“, „затаювання хліба від власті“, „контрреволюційна проповідь в церкві“, „шовіністичне навчання дітей у школі“...

Голова подільської Чека — вивозив до Харкова таємні документи, бо Винниця була поважно загрожена повстанцями й партизанами.

В скрині, в окремій обгортці, лежали таємні накази ВЧК-а з Москви. Короткі, ляконічні, жорстокі. Мені досі жаль, що не сповнилася моя тодішня мрія — вивезти їх закордон.

Наведу по пам’яті зміст одного.

Дзєржінскій писав, що за відомостями, які він одержав, в Україні, після заняття її червоним військом, значно поширилися „шовіністичні“ настрої. „Куркульське“ село і українська інтеліґенція — мріють про самостійну Україну. З огляду на те, що війна з Врангелем, Петлюрою і поляками ще не скінчилася, — це криє в собі велику небезпеку для існування совітів в Україні. Треба дати відчути населенню тверду руку совітської власті. А тому, він наказує головам всіх губчека в Україні, перевести масовий розстріл осіб, у відношенні яких може бути підозріння, що в дальшій боротьбі вони можуть стати по стороні ворога. Особливо-ж треба натиснути на розстріл осіб, у відношенні яких хоч і нема підозрінь, що вони можуть приняти активну участь в боротьбі, але знані серед населення і мають на нього впливи, або користуються повагою. Списки таких осіб, після розстрілу, вивішувати на видних місцях із зазначенням, що вони розстріляні за те, що збиралися боротися проти большевиків. Розстріли треба перевести так, щоби від них лишився ефект, який відбив би у населення охоту мріяти про боротьбу за самостійну Україну. Нижче йшов подаваний Дзєржінським з Москви цифровий плян розстрілів по окремих містах. За ним, Одеса і Київ мали розстріляти по вісім тисяч чоловік. Полтава, Харків, Катеринослав і Винниця — по шість.

Житомир і Єлисаветград — по чотири тисячі. Чернигів і Херсон — по дві. Головам губчека наказувалося виробити негайно цифрові пляни розстрілів для повітів.

Переглянувши накази, стаю із-за столу і підходжу до Вільгруде-Соколова, який розмовляв із Загороднім. Зблідлий голова губчека, дріжачими губами допитувався все отамана, чи ми його вб’ємо. Хвилину дивлюся на його випещене інтелігентське обличчя; його очі, в яких світився тваринний жах, бігали по нас із псячо-покірним благанням... Душу мені обгорнула огида і лють.

— Тебе не просто вбити, а жили з тебе треба тягнути!

Чекіст жалісно скривився.

— Товариші... Добродії... Я помилявся... Я тільки тепер зрозумів... Мені наказували... Я більше не буду... і комуністом не буду... Я виїду зараз закордон, до батьків... Я ще молодий... Не вбивайте мене...

— Ти тепер тільки зрозумів?.. А як ті, що у списках, майже діти, дівчатка на провесні життя, просили тебе не вбивати їх — ти тоді не розумів?..

Безтямно хотілося збити нагайкою до крови ту пещену морду. В зляканому голосі його акцент відчувався сильніше.

— Ти — жид?

— Ні-ні! Їй-богу ні! Я христіянин... розв’яжіть мені руки — я перехрещуся!..

Мені стало смішно, що приятель грізного Дзєржінського, ворог, що пролив море крови, що на листові паперу з сотнею прізвищ не здрігнувшися, ставив своє червоне: „Р“ — не поцікавившися навіть, що завинили ті люди — так марно рятує себе від смерти.

Загородній поклав мені руку на плече.

— Я думаю, Юрку, що не маємо чого з ним довго возитися... Ще станеться яка несподіванка... Киваю мовчки головою.

Отаман обернувся до козаків.

— Візьміть його хлопці! Заведіть отуди, за рів!

Чекіст із сльозами в очах упав на коліна.

— Добродії! Я вас благаю!.. Не вбивайте!.. Тримайте мене у себе... Я напишу до Дзєржінського, до Манцева, — вони за мене віддадуть вам тисячу ваших людей — кого самі схочете!..

Загородній протекційно поплескав його по плечі.

— Ти-б тоді ще не одну