Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Занурена в тривожні думи про те, що візит у святую-святих крижаних велетнів, цілком можливо, не обіцяє їм нічого доброго, Вівіан йшла мовчки. Ніколас й Британі тривожилися не менше, ніж вона, проте вони надто довго не бачилися...

Сестра та брат завжди були дружні. І зараз просто не могли наговоритись. В основному говорив, щоправда, Ніколас, а питлива молодша сестричка, яка пропустила п’ятнадцять років його життя, усе більше слухала, ну й, зрозуміло, ставила усе нові й нові питання.

З цієї причини шлях до священної гори хримтурсів Ісестел здався довгим й втомливим лише для Вівіан, ноги якої на той момент, як вони, нарешті, досягли пункту свого призначення, почали заплітатися й спотикатися не лише через кучугури, а й через найменші нерівності снігового покриву.

Не менш довгою й стомливою їхня подорож здалася і її колегам, та шефу, особливо якщо врахувати, що вони поняття не мали, куди вона зникла. І разом із нею Високий лорд. Тому до моменту досягнення Вівіан та Ніколасом священної гори Ісестел, і вони теж падали з ніг. От тільки муки Вівіан, принаймні тілесно-фізичні, на цьому й закінчилися, а для її шефа та колег продовжувалися.

Тим більше, що страждання Вівіан були винагороджені тим, що її погляду відкрилася   вершина Ісестел, вид на котру вражав своєю величчю та красою і яка губилася в глибинах абсолютно  безхмарного неба.

Вівіан чула, що в старих легендах саме Ісестел – називали вершиною світу, проте ніколи не надавала цим чуткам значення.

І виходить, дарма.

Бо то були не легенди, а правда.

До речі, в глибинах загубилася не лише вершина, а й основа Ісестел. З тією лише різницею, що основа її загубилася десь у глибинах здавалося б бездонної прірви, що оточувала спрямований у небеса шпиль скелі.

Від входу у святилище до того місця, де стояли чи то гості, чи то закланні жертви, через прірву було перекинуто вузький звідний міст, що утримувався ланцюгами. І ланцюги, і міст були виготовлені з прозорого, такого що сяяв на сонці, подібно до граней діамантів, матеріалу, який зовні дуже нагадував лід. Але Вівіан дуже хотілося вірити, що це таки не лід.

Лід це був чи не лід – міст виявився надійним. Та ще й із секретом, який відкрився гостям лише після того, як вони опинилися на іншому боці мосту.

– Ми нічого, зовсім нічого, виявляється, не знаємо про хримтурсів! – вражено вигукнула принцеса, побачивши місто, яке розкинулося перед її поглядом й спускалося по схилу скелі, подібно до гігантського крижаного водоспаду. Нічого і ніколи вона не бачила більш прекраснішого у своєму житті.

Не менш вражений був і Ніколас. У його сприйнятті хримтурси були, перш за все, чудовиськами, що несли смерть та руйнування його людям і лише потім вправними майстрами та геніальними артефакторами, слава про вироби яких гриміла не лише на території Імперії об’єднаних королівств, а й далеко за її межами. І вже точно, йому ніколи навіть на думку не спадало, що житлом жорстоких та нещадних монстрів можуть бути такі повітряні, легкі та світлі кришталеві палаци.

Щодо Британі, то вона була лаконічна й у своїх думках, й словах: – Ух-тиш-ка-ааааа!

– Тяв-тяв! – погодився з нею Гуффік.

– Мя-аааууууф! – поважно простяг на знак згоди кіт Джордж.

– Мяуф-мяуф! – підтвердили схожі на батька, як дві краплі води, близнюки Мура та Мур.

Втомившись чекати, коли ж вражені красою його рідного міста чужинці згадають, нарешті, навіщо вони тут, Лафей вийшов із воріт храму. Від кожного дюйма його могутньої постаті віяло силою, владою, перевагою і водночас сумною та саркастичною іронією.

– А ви, звичайно ж, думали, що ми живемо або прямо в кучугурах, або в печерах? – глузливо припустив він.

Помітивши крижаного велетня, Ніколас, підкоряючись інстинкту захисника, відразу ж засунув собі за спину Вівіан.

Лафей на це лише посміхнувся й закотив очі. Володіючи мускулатурою справжнього богатиря й зростом під два з половиною метри, він височів над чужинцем на добрих три голови та був утричі ширший у плечах.

– Думали ж? – з поблажливою усмішкою уточнив велетень, ні секунди не сумніваючись, що він має рацію у своєму припущенні.

І він мав рацію. І Ніколас, і Вівіан саме так і думали, і тому, замість відповіді, просто відвели очі, щоправда, не вбік, а від увінчаного срібним обручем чола повелителя та його водночас пронизливих та іронічних прозорих, яскраво-блакитних очей.

Всупереч очікуванням Ніколаса, Владика крижаної пустки практично нічим не був схожий на решту хримтурсів, з якими йому досі доводилося зустрічатися. Шкіра його була не синя, а лише трохи світліша, ніж шкіра Вівіан. Й одягнений він був не просто в грубо зшиті між собою шкури, які прикривали лише чоловічу гідність хримтурсів, залишаючи на загальний огляд їх м’язисті, прикрашені, як і все їхнє тіло, татуюваннями, сині дупи, а в довгу, до п’ят, песцеву шубу.

– Ну що, може, підемо? Чи ви ще не надивилися на мене? – з усмішкою поцікавився Лафей.

Усі члени «орави», включаючи чотирилапих, відразу ж закивали головами, мовляв, так, підемо, звичайно ж.

– Ми дуже вдячні вам за запрошення, – схилився в низькому поклоні Ніколас. У голосі його, проте, звучала легка єхидця, яка натякала на те, що вони просто чекали запрошення. Бо вони в гостях, взагалі-то.

– Іди вже, ввічливий! – іронічно посміхнувся велетень, зробивши рукою жест запрошення. Потім попередив: – І обережніше там! Сходи дуже круті й до того ж слизькі, тому тримайтеся за поручні!