Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

фланзі Західного альянсу підсвідомо нагадувало самопроголошену роль нацистської Німеччини як культурного бастіону Європи, що стримує азійську радянську орду.

Ба більше, американізація Західної Німеччини — та повсюдність окупантів-іноземців — кардинально відрізнялася від очищеної Німеччини народних бажань, які на початку 1950-х зростали на ґрунті ностальгійного німецького кіно. Ці стрічки так званого «вітчизняного» («Heimat») кінематографу, зазвичай зняті посеред гірських пейзажів Південної Німеччини, оповідали історії про кохання, вірність та згуртованість, а герої були вбрані в місцевий традиційний одяг або ж відповідно до певного історичного періоду. Безсоромно позбавлені смаку, ці шалено популярні розваги часто майже точно копіювали фільми нацистської доби, часом під тими самими назвами (наприклад, «Дівчина з чорного лісу» 1950 року — рімейк однойменної стрічки 1933 року); їх створювали режисери на кшталт Ганса Деппе, який за нацистів зажив великого успіху, або навіть їхні учні, молодші кінематографісти, як-от Рудольф Шюндлер.

Їхні назви — «Зелене пустище» (1951), «Край усмішок» (1952), «Коли білі лілії знову зацвітуть» (1953), «Вікторія та її гусар» (1954), «Вірний гусар» (1954), «Веселе селище» (1955), «Коли квітнуть альпійські троянди» (1955), «Розі з чорного лісу» (1956) та десятки інших — нагадували про безтурботних людей і країну, де немає ані бомбардувань, ані біженців, про «глибоку Німеччину» — цілісну, сільську, незайману, щасливу й біляву. Позачасовість цих кінофільмів також створювала заспокійливий образ країни та людей, вільних не лише від окупантів зі Сходу та Заходу, а й від провини, а також не заплямованих власним нещодавнім минулим.

«Вітчизняне» кіно відображало провінційність і консерватизм ранньої Федеративної Республіки, щире бажання, щоб їй дали спокій. Цій демобілізації в Німеччині, напевно, також сприяла непропорційна частка жінок серед дорослого населення. За даними першого післявоєнного перепису, проведеного в 1950 році, третину західнонімецьких домогосподарств очолювали розлучені жінки або вдови. Навіть після того, як у 1955‒1956 роках військовополонені, яким вдалося вижити, повернулися із СРСР, перекіс не зник: у 1960 році жінки у Федеративній Республіці чисельно переважали чоловіків у співвідношенні 126 до 100. Як і в Британії чи Франції, тільки ще більшою мірою, люди найдужче переймалися родинними й побутовими питаннями. У цьому світі жінок, чимало з яких працювали повний день, самі виховували дітей[195] і водночас жили із жахливими особистими спогадами останніх місяців війни та ранньої післявоєнної доби, мало цікавили дискусії про націю, націоналізм, переозброєння, воєнну славу чи ідеологічні протистояння.

Проголошення нових державних цілей замість дискредитованих прагнень минулого було цілком свідомим. Пояснюючи 4 лютого 1952 року членам свого уряду важливість Плану Шумана для їхніх співвітчизників, Конрад Аденавер сформулював це так: «Людям потрібна нова ідеологія. І вона може бути лише європейською». Відмінність Західної Німеччини полягала в тому, що тільки вона збиралася відновити свій суверенітет через вступ до міжнародних організацій; а європейська ідея могла заповнити нішу, яка утворилася в німецькому суспільному житті після відмови від німецького націоналізму — і Шуман на це відверто сподівався.

Для політичних й інтелектуальних еліт таке переспрямування зусиль виявилося результативним. Але для середньостатистичної жінки реальною заміною старої політики була не нова «Європа», а намагання вижити — і жити гідно. Наприкінці війни, за спогадами британського політика-лейбориста Г’ю Далтона, Вінстон Черчилль висловив побажання, щоб Німеччина стала «ситою та безсилою». Так воно й сталося, до того ж швидше й більшою мірою, ніж Черчилль міг навіть сподіватися. Упродовж двох десятиліть після поразки Гітлера західних німців не треба було відволікати від політики й переорієнтовувати на виробництво та споживання: вони й так перейнялися цим щиро та цілеспрямовано.

Для більшості західних німців заробляти, заощаджувати, діставати й витрачати стало не тільки основним видом діяльності, а й публічно затвердженою та схваленою метою суспільного життя. Письменник Ганс Маґнус Енценсберґер, розмірковуючи багато років по тому про це цікаве колективне перетворення та зосереджену старанність, з якою мешканці Федеративної Республіки взялися до роботи, зауважив, що «неможливо збагнути дивовижну німецьку енергійність, не повіривши в те, що німці перетворили свої вади на чесноти. Вони цілком буквально втратили здоровий глузд, і це стало запорукою їхнього майбутнього успіху».

Коли після поразки Гітлера міжнародне співтовариство засудило німців за сліпе виконання безчесних наказів, вони перетворили ваду працьовитої покори на національну чесноту. Руйнівні наслідки повного фіаско їхньої країни та подальша окупація зробила західних німців такими поступливими щодо встановлення демократії, як мало хто за десять років до того міг собі уявити. Замість «відданості своїм правителям», яку Гайне вперше спостеріг у німецькому народові за століття до цих подій, німці в 1950-х роках заслужили міжнародне визнання за подібну відданість ефективності, деталям та якості у виробництві готової продукції.

Цю нововіднайдену відданість розбудові процвітання особливо неприховано вітало німецьке населення старшого покоління. Навіть у 1960-х роках чимало німців, старших за шістдесят років — зокрема практично кожен, хто мав впливову посаду, — усе ще вважали, що за кайзера жилося краще. Але зважаючи на те, що відбулося потім, безпека та спокій у Федеративній Республіці, забезпечувані млявою рутиною повсякдення, виявились доволі прийнятною заміною. Проте молодші громадяни були більш недовірливі. «Скептичне покоління» — чоловіки й жінки, народжені в останні дні Веймарської Республіки, які були достатньо дорослі, щоб пережити нацизм, але надто молоді, щоб узяти на себе відповідальність за його злочини, — особливо підозріло ставилися до нового німецького порядку.

Для людей на кшталт письменника Ґюнтера Ґрасса або соціолога-теоретика Юрґена Габермаса, які обидва народилися в 1927 році, Західна Німеччина була демократією без демократів. Її громадяни приголомшливо легко поміняли Гітлера на культуру споживання, а процвітанням зцілили пам’ять про свою провину. У тому, як Німеччина відвернулася від політики на користь приватного накопичення, Ґрасс та інші бачили відмову від громадянської відповідальності за минуле та сьогодення. Вони палко підтримали незгоду з афоризмом Бертольда Брехта «Erst kommt das Fressen, dann kommt die Moral» («Спершу їжа, потім мораль»), яку висловив Ернст Рейтер, мер Західного Берліна, у березні 1947 року: «Жоден вислів не є таким небезпечним, як «Спершу їжа, потім мораль». Ми сидимо в голоді й холоді, тому що дозволяємо помилкову доктрину, яку він відображає».

Пізніше Габермаса тісно пов’язували з пошуком Verfassungspatriotism («конституційного патріотизму»), єдиного виду національного почуття, яке, на його думку, було доцільно — й розсудливо — прищеплювати його співвітчизникам. Але ще в 1953 році він опинився в центрі уваги через статтю у Frankfurter Allgemeine Zeitung, у якій критикував Мартіна Гайдеґґера за те, що той дозволив перевидати свої гейдельберзькі лекції включно з оригінальними посиланнями на «внутрішню велич» нацизму. На той час це був одиничний випадок, який привернув небагато міжнародної уваги. Але він усе одно