Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

сталося з ними за часів Третього Райху». Коли 18 березня 1953 року угоду про відшкодування обговорювали в Бундестазі, комуністи проголосували проти, вільні демократи утрималися, а Християнсько-соціальний союз та партія Аденавера ХДС розділилися: чимало депутатів цих партій проголосували проти будь-яких Wiedergutmachung (репарацій). Щоб протягнути угоду, Аденаверу були потрібні голоси його опонентів — соціал-демократів.

Аденавер не раз використовував занепокоєння, поширене серед міжнародної спільноти, щодо можливості нацистського реваншу для того, щоб підштовхнути союзників Західної Німеччини в бажаному для нього напрямку. Якщо західні союзники хотіли співпрацювати з Німеччиною в питаннях європейської оборони, їм варто було утриматися від критики політики Німеччини та згадок про проблемне минуле. Якщо ж хотіли уникнути реваншистських настроїв серед німецького населення, то їм краще було неухильно підтримувати Аденавера в протистоянні радянським планам на Східну Німеччину тощо. Західні союзники прекрасно розуміли наміри Аденавера. Але вони також читали результати соціологічних опитувань у Німеччині. Тож вони дозволяли йому мати значну свободу в маневрах та погоджувалися з його аргументами про те, що тільки він стоїть між ними й набагато менш поступливими альтернативними кандидатурами, а також його вимогами щодо західних поступок заради спокою в Німеччині. У січні 1951 року навіть Ейзенгавер був змушений визнати, що помилявся, коли ставив знак рівності між Вермахтом і нацистами: «Німецький солдат відважно і гідно воював за свою батьківщину». Так само й генерал Ріджвей[193], наступник Ейзенгавера на посаді командувача Об’єднаних сил у Європі, попросив високих комісарів союзників у 1953 році помилувати всіх німецьких офіцерів, яких раніше визнали винними у воєнних злочинах на Східному фронті.

Своєю поведінкою Аденавер не викликав прихильності партнерів; зокрема Дін Ачесон радше зневажав те, що Бонн висуває вимоги, перш ніж погодитися на приєднання до спільноти цивілізованих держав так, ніби Західна Німеччина робила переможцям — західним союзникам — послугу. Але в тих рідкісних випадках, коли Вашингтон чи Лондон публічно виявляли своє роздратування або коли існував бодай натяк на те, що вони можуть вести переговори з Москвою за спиною Бонна, Аденавер швидко обертав ситуацію собі на користь, нагадуючи виборцям Німеччини про непостійність її союзників і про те, що в захисті національних інтересів розраховувати можна лише на нього.

Питання переозброєння Німеччини серед німців у 1950-х роках не знаходило вельми міцної підтримки, а створення нової західнонімецької армії, Бундесверу, у 1956 році, лише через одинадцять років після поразки, не викликало великого захоплення в суспільстві. Навіть Аденавер не давав однозначних оцінок, стверджуючи (на його думку, з дещицею щирості), що робить це під тиском міжнародної спільноти. Одним з успіхів «Руху за мир», підтримуваного Радянським Союзом на початку 1950-х років, було те, що багато західних німців вірили, що їхня країна могла досягти і об’єднання, і безпеки, якби оголосила «нейтралітет». Понад третина дорослого населення, опитана на початку 1950-х років, віддавала перевагу нейтральній об’єднаній Німеччині за будь-яких умов, і майже 50% хотіли б, щоб у разі війни Федеративна Республіка оголосила нейтралітет.

З огляду на те, що найімовірнішим приводом для Третьої світової війни була, власне, німецька ситуація, такі бажання видаються доволі цікавими. Але один із парадоксів післявоєнної Західної Німеччини якраз і полягає в тому, що привілейоване становище країни як де-факто американського протекторату для деяких її мешканців створювало відчуття як огиди, так і безпеки. І такі настрої лише посилилися, коли стало очевидно, що з кінця 1950-х років під час війни в Німеччині може бути застосована бойова ядерна зброя — виключно під контролем інших держав.

Ще в 1956 році Аденавер попередив, що Федеративна Республіка не може назавжди залишитись «ядерним протекторатом». Коли на початку 1960-х років стало очевидно, що західні союзники дійшли згоди з Москвою в цьому делікатному питанні і що разом вони ніколи не дозволять Німеччині отримати доступ до ядерної зброї, він лютував[194]. Упродовж нетривалого часу здавалося, що Бонн може перекинути свою лояльність із Вашингтона до Парижа й де Ґолля, з яким його пов’язувала спільна зневага до зверхнього англо-американського ставлення, а також підозра, що США намагаються виплутатися із зобов’язань перед їхніми європейськими підзахисними.

Безумовно, бажання французів одержати незалежний засіб ядерного стримування створювало для Західної Німеччини спокусливий прецедент, який де Ґолль майстерно використовував у спробах відвабити Бонн від його американських друзів. Як сказав сам де Ґолль під час тієї самої пресконференції 14 січня 1963 року, коли висловив «ні!» членству Британії в Європейській економічній спільноті, він ставився до ядерних амбіцій Західної Німеччини з «розумінням». Уже наступного тижня він утілив це «розуміння» в Договорі про франко-німецьку дружбу. Але Договір, попри помпезність, яка його супроводжувала, був пустушкою. Очевидну зміну лояльності, яку виявляв Аденавер, багато хто в його власній партії не поділяв; пізніше того самого року його однопартійці змовилися, щоб усунути його від влади та підтвердити свою відданість НАТО. Що ж до де Ґолля, то він точно не мав ілюзій стосовно німців. За шість місяців до того, у Гамбурзі, французький президент заявив перед несамовито захопленим натовпом: «Es lebe die Deutsch-französiche Freundschaft! Sie Sind ein grosses Volk!» («Хай живе франко-німецька дружба! Ви великий народ!»). Але своєму помічнику він зауважив: «Якби вони насправді досі були великим народом, то так мене не вітали б».

У будь-якому разі, хай які прохолодні були стосунки між двома країнами, жоден німецький лідер не наважився б розірвати відносини з Вашингтоном заради ілюзорної французької альтернативи. Проте зовнішньополітичні інтриги Аденавера призвели до поширення суспільного обурення щодо неминучого підпорядкування Німеччини Сполученим Штатам. Із сьогоднішньої перспективи ми надто швидко доходимо висновку, що післявоєнна Федеративна Республіка радісно вітала все американське; що американських солдатів, розкиданих у ті роки по Центральній та Південній Німеччині разом з їхніми військовими об’єктами, базами, транспортом, фільмами, музикою, їжею, одягом, жуйками й доларами любили та приймали всі ті, чию свободу вони мали там захищати.

Реальність була складнішою. Деяких американських (і британських) солдатів справді переважно любили. Але після того, як перше полегшення від «звільнення» (саме так!) силами Заходу (а не Червоною армією) вивітрилося, з’явилися й інші настрої. Важкі післявоєнні роки союзницької окупації сильно відрізнялися від життя за нацистів, і не на краще. Упродовж «холодної війни» дехто звинувачував Америку в тому, що через неї Німеччина опинилася в центрі «американського» конфлікту з Радянським Союзом, і тепер їй загрожує небезпека. Чимало консерваторів, зокрема з католицького півдня, вбачали в «секуляризаційному» впливі Заходу причину підйому Гітлера та закликали Німеччину «знайти свою стежину» в обхід трьох лих сучасності — нацизму, комунізму й «американізму». А зростання важливості Західної Німеччини на східному