Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

той, чиї уявлення про обриси і розміри надто тісно пов’язані із звичними для нашої планети формами життя та відомими нам трьома вимірами. Безсумнівно, воно було частково людиноподібним — у всякому разі, з дуже схожими на людські руками і головою, цапине ж обличчя без підборіддя чітко вказувало на його належність до роду Уотлі. Але його тулуб і нижня частина тіла були абсолютно приголомшливими з погляду тератології[215], бо тільки завдяки одягу вільного крою ця істота могла ходити світом поміж людей без ризику бути викритою і знищеною.

Вище пояса воно ще було частково людиноподібним, хоча груди, з яких насторожений пес і досі не забрав лап, мали шкірний покрив з роговими щитками, наче у крокодила чи алігатора. Спина була поцяткована жовтим і чорним, віддалено нагадуючи лускату шкіру змій. Проте найбільше вражало тіло нижче пояса: там закінчувалася будь-яка схожість із людиною і починалося щось геть неймовірне. Шкіра була густо вкрита грубою чорною щетиною, а з низу живота звисав жмут зеленаво-сірих мацаків з червоними ротами-присосками. Вони були розташовані вкрай дивно і, здавалося, наслідували симетрію якоїсь космічної геометрії, чужої Землі чи навіть усій Сонячній системі. На стегнах, глибоко посаджені у рожевих, обрамлених віями орбітах, було щось схоже на рудиментарні очі, а на місці хвоста — немов хобот чи мацак, помережаний пурпуровими кільцями, — судячи з усього, недорозвинений рот або горлянка. Кінцівки, якщо не брати до уваги чорну шерсть, віддалено скидалися на задні лапи велетенських доісторичних ящерів, закінчуючись вкритими венами подушечками, що не були схожі ні на копита, ані на лапи. Коли істота дихала, її хвіст і мацаки ритмічно змінювали барву, ніби демонструючи у цьому створінні перехід від нормального до нелюдського. На мацаках відтінок зеленого помітно поглиблювався, на хвості ж жовтий колір чергувався із хворобливим сірувато-білим у проміжках між пурпуровими кільцями. Крові не було — лише смердючий зеленаво-жовтий гній, що розтікався підлогою, незрозуміло яким чином стираючи з її поверхні колір.

Здавалося, присутність трьох чоловіків пробудила конаючу істоту, вона почала щось бурмотіти, не повертаючись і не підводячи голови. Доктор Ермітедж не залишив жодних записів про те, що саме вона шамкотіла, однак упевнено заявляє, що там не було жодного слова англійською. Спершу склади не нагадували нічого, схожого на будь-яку земну мову, однак під кінець почулися уривки, явно взяті з Некрономікону, того жахливого блюзнірства, у гонитві за яким істота і занапастила себе. Ці уривки, наскільки їх пригадує Ермітедж, звучали якось так: «Н’ґеї, н’ґа’ґаа, баґ-шоґґоґ, ї’аг; Йоґ-Сотот, Йоґ-Сотот…» Бурмотіння поволі стихало, а от дрімлюги навпаки — верещали у ритмічному крещендо нечестивого захвату.

Тоді судомні подихи стихли, а пес підвів голову і гучно, жалісно завив. Жовте цапине лице поваленої на землю істоти змінювалось, а великі чорні очі страхітливо запали. Крики дрімлюг за вікном раптово затихли, а тоді понад гулом юрби, що все більшала, залунав якийсь шерех і лопотіння крил, викликаючи паніку серед людей. Величезні хмари пернатих вартових злетіли в сяйві місяця і зникли з виду, знавіснілі від того, що втратили свою здобич.

Нараз пес рвучко підвівся, перелякано гавкнув і вистрибнув крізь те само вікно, крізь яке потрапив досередини. У натовпі закричали, і доктор Ермітедж гукнув комусь надворі, щоб до бібліотеки нікого не пускали, поки не прибуде поліція чи судмедексперт. Добре було вже й те, що вікна занадто високі, щоб крізь них зазирали різні витріщаки, однак він усе одно ретельно зашторив кожне вікно, що виходило на вулицю. На той час уже прибуло двоє полісменів, а доктор Морґан, що зустрів їх у вестибюлі, попрохав задля їхнього ж блага не квапитися до просякнутої смородом читальні, аж поки не прибуде медик і розпростерту ниць істоту не накриють покривалом.

Тим часом на підлозі відбувалися страхітливі зміни. Не варто й описувати, як і наскільки зсихалося і розкладалося тіло просто на очах доктора Ермітеджа і професора Райса; однак не зайве зазначити, що, окрім зовнішнього вигляду обличчя і рук, насправді людського у Вілбурі Уотлі було зовсім небагато. Коли прибув судовий медик, на фарбованій підлозі залишилася тільки липка білувата маса, а жахливий сморід майже вивітрився. Очевидно, в Уотлі не було ні черепа, ані кістяного скелета — принаймні, у звичному розумінні цього слова. Він явно вдався у свого батька.

VII

Проте все це стало лише прологом до справжнього жаху Данвіча. Абсолютно спантеличені представники влади залагодили всі формальності, всі незвичні деталі ретельно приховали від загалу та преси, а до Данвіча і Ейлзбері відрядили відповідних фахівців, щоб описати маєтність і з’ясувати, хто є чи може бути спадкоємцями покійного Вілбура Уотлі. Околиця була страшенно схвильована, по-перше, тому що гул серед куполоподібних пагорбів усе гучнішав, а по-друге — тому що нестерпний сморід і хлюпаючі, ляскітливі звуки, що долинали з просторих і порожніх нутрощів будівлі ферми Уотлі, нікуди не зникли. Ерл Сойєр, що дбав про коня і худобу за час відсутності Вілбура, зліг із тяжким нервовим розладом. Представники влади вигадали собі відмовку, щоб не заходити до гидотного забитого дошками приміщення, і радо обмежились лише останнім помешканням покійного, новозбудованими повітками, та й ті оглянули дуже поверхово. Зате надіслали величезний звіт до судової управи у Ейзбері, де виявилося, що численні Уотлі, вироджені та нормальні, які проживають у верхів’ях Міскатоніка, досі позиваються з приводу спадку.

На старому комоді, який слугував колишньому господареві письмовим столом, лежав дуже об’ємний рукопис у величезному фоліанті, написаний дивними символами, що з огляду на пропуски у записах, а також різні чорнила та почерки найбільше скидався на щоденник, який став нездоланною загадкою для тих, хто його знайшов. Після доброго тижня обговорень його надіслали до Міскатонікського університету разом із колекцією дивних книжок, що належали покійному, для вивчення і, за можливості, перекладу; проте навіть найкращі лінгвісти невдовзі визнали, що навряд чи текст вдасться просто так розшифрувати. Від старовинного золота, яким Вілбур та старий Уотлі завжди оплачували рахунки, не залишилося жодного сліду.

Жах постав надвечір дев’ятого вересня. У цей сутінковий час гул серед пагорбів був особливо сильним, а собаки цілу ніч заходилися гавкотом. Ті, хто прокинулися рано-вранці десятого вересня, вловили у повітрі незвичний сморід. Близько сьомої ранку Лютер Браун, челядник Джорджа Корі, що жив поміж Долиною Холодного Джерела і селом, очманіло примчав зі свого вранішнього походу з коровами на пашу Десятиакрового Лугу. Коли він увірвався до кухні, його аж тіпало з переляку; на подвір’ї ж корови, які прибігли разом з хлопцем і були не менш нажахані, рили ратицями землю і жалібно мукали. Ледве зводячи дух, Лютер спробував переповісти все пані Корі.

— Тамка-во на дорозі, за посадкою, пані Корі, — тамка-во шось було! Ік грім пахне, а всі кущі та древа повідгинані від дороги, ніби тамтою дорогою хтось хату тягнув. І то ше не найгорше. Тамка сліди на дорозі, пані Корі, — вéликі сліди, гіби від діжі, та глибоко позатоптувані, гіби там слон брів, тілько їх там більше, як від чотирьох ніг! Я їден чи два оглянув, перед як утік, то тамка в кождому такі лінії від їдної точки, як у пальмовім листі, тілько же вони в два,