Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

щоб їх удруге не заскочили зненацька, поки Сатомі, Семен і Левко рвали квіти та листя бруґмансії на дрібні шматочки. Приблизно через півгодини вони закінчили. Годинник показував чверть на одинадцяту — саме час Сатомі йти до Марко й допомагати готувати обід.

— Як мені його пронести? — запитала дівчина, відчуваючи легке запаморочення від усе ще тривкого аромату квіток. Сьома хотів нагадати їй, щоб не торкалася руками до губ чи рота, проте, побачивши, як Сатомі тримає розчепіреними пальці, передумав.

Левко поліз у рюкзак і витягнув звідти сумку-кенгуру (такі чіпляють на пояс). Під час мандрів він носив у ній гроші й документи.

— Візьми ось це. Надягни на голе тіло, а зверху прикрий футболкою та светром. Ніхто нічого не запідозрить, бо сьогодні холодно.

Японка кивнула, приладнала сумку, підтягнула ремені. Тоді разом з українцем стала наповнювати її подрібненою бруґмансією. За хвилину сумка була під зав’язку, а на матраці лежало ще мінімум три чверті від загальної кількості пошматованих листя й пелюсток.

Стоячи пліч-о-пліч, вони дивилися на купку блідо-жовтих і зелених шматків рослини. Можливо, однієї сумки досить? А якщо ні, то скільки треба?

— Я ще можу в рукави напхати, — запропонувала Сатомі.

Манжети спортивки міцно облягали зап’ястки. Українець посмикав за них і погодився.

— Добре, напихай. Тільки не переборщи, щоб не випирало, як у Шварценеггера.

Та навіть після цього в них лишалася половина з нарваного Левком із дерева.

— Я, до речі, давно хотіла спитати: скільки мені кидати? — озвалась японка.

— Сьома? — Лео кинув росіянинові.

Той розвів руками.

— Не знаю. Концентрація алкалоїдів залежить від пори року, кількості опадів тощо. Це основна причина отруєння бруґмансією — ніколи не знаєш, коли спинитись.

— Отже, кидай усе, що є, — жорстко підсумував Левко.

— Лео, хтось із них може померти, — зиркнув спідлоба Сьома. Він не хотів смерті чотирьох десятків невинних людей… Ну, гаразд, нехай і не зовсім невинних. Та однаково не бажав їм смерті. — Це небезпечно.

Дівчина переводила погляд з одного хлопця на іншого, чекаючи на рішення.

— Мені начхати. Я переймаюся лише тим, щоб доза не виявилася замалою. Якщо хтось із них відкине копита, — Лео зціпив зуби та підтягнув верхню губу, — ну що ж — така їхня доля, — він оглянув залишки отруйної рослини й обернувся до Сатомі: — Викинеш усе, все до останнього шматочка, потім повернешся — скажеш, що йдеш до туалету чи щось таке, — і забереш решту. Зрозуміла?

Дівчина ствердно мотнула головою.

Семен прикусив краєчок нижньої губи та змовчав.

CXXX

19 серпня 2012, 10:36 (UTC -5)

Паїтіті

— Я допоможу, — граційно пригнувшись, Сатомі впірнула до намету-їдальні.

Марко Молінарі, напнувши на голову велетенські навушники Panasonic, не почув її. CD-плеєр «Walkman» лежав поряд на столі. «Fear of the dark… Fear of the dark… I have a phobia that someone’s always there»[139], — бубонів італієць, підспівуючи Брюсові Дікінсону[140], хоча виходило у нього просто паскудно. Пританцьовуючи, чоловік витягав тарілки з допотопної посудомийної машини.

— Марко! Агов! — покликала японка.

Кухар обернувся, ледь не впустивши миски. Притиснув тарілки до живота й стягнув рукою навушники на шию. Музика лунала так гучно, що навіть із відстані п’яти метрів Сатомі могла розчути мелодію.

Have you ever been alone at night

Thought you heard footsteps behind

And turned around, and no one’s there?[141]

— хрипко витягував патлатий Дікінсон (1992-го він був кудлатим, як американський кокер-спаніель).

— О, привіт, східна красуне! — на мікроскопічний відтинок часу подив у Маркових очах змінився чимось гнітючим і чорним, як венозна кров, чимось таким, що разюче відрізнялося від тваринної хоті, яку Сатомі не раз зауважувала в поглядах чоловіків із ватаги Амаро Кіспе чи найбільш нахабних мачігуенга. Та вже за мить тінь збігла з лиця, й Молінарі посміхався найприязнішою у всесвіті посмішкою.

— Я допоможу тобі з обідом, — сказала дівчина.

Марко вимкнув плеєр і зиркнув на наручний годинник.

— Ще рано. Я думав починати десь після одинадцятої, — кухар, ледь вигнувши брови, прискіпливо вивчав обличчя японки, стежив за кожним м’язом. — Двоє мачігуенга допомагатимуть мені, оскільки картоплю чистити не треба, я ризикну та довірю їм плиту. Крім того, сьогодні неділя… словом, — італієць підморгнув їй, — можеш відпочивати.

— О’кей, — знизала плечима Сатомі, та не відступила й на крок, — просто…

— Ну? — дівчина ворухнулась, рукава напнулися. Він придивився уважніше й раптом його осяяло: що у неї під кофтою? Ще одна кофта? Невже круглолицій так холодно?

— Не хочу повертатися туди, — кивком голови вона показала на вхід у підземелля.

— Чого?

— Сваряться, — на ходу вигадувала дівчина.

— О-о… чоловіки, — Марко прицмокнув язиком, — тоді заходь, візьмемося за салат, до обіду не скисне, а коли прийдуть ті два варвари, будемо просто командувати, — Сатомі хихикнула. Не дивлячись на неї, кухар спитав: — А чо’ сваряться?

— Та через усе потроху, — японка зробила невиразний жест руками й… зашарілась, — а тепер іще й через мене.

— Хто? — італієць знову підморгнув, витягаючи на стіл ножі та залишки овочів.

— Лео та Ґрем.

— Я так і думав. Це під час подорожі почалося чи раніше? — Марко розклав перед собою кілька капустин, прижухлий щавель, петрушку, поморщені огірки й цибулю. Сатомі підсунув огірки, сам узяв капусту.

— Навіть не знаю, що тобі відповісти. Для Ґрема раніше, а для Левка, мабуть, під час поїздки. Лео взагалі спочатку вважав, що Ґрем голубий.

— Бути такого не може!

Застукотіли ножі, й Сатомі заходилася переповідати історію про те, як Левко «заскочив» у одному ліжку Ґрема й…

(…її пропекло жаром, а ніж затремтів у руці, коли вона збагнула, що, загравшись, ледь не вибовкала про Яна…)

…й одного хлопця, що теж не хотів, аби Лео дізнався про стосунки мулата і японки. Попри невідповідності й не зовсім зрозумілі моменти, дослухавши оповідь до кінця, Марко реготав, як навіжений.

— І коли в того телепня прорізались очі?

— Тижнів за два після вильоту зі Стокгольма.

Сатомі закінчила з огірками та перейшла до щавлю.

— Що Лео робив уночі на терасі? — несподівано, ще ніби й не переставши сміятись, запитав кухар.

Японка на секунду довше, ніж слід було, притримала ніж над дошкою для нарізання овочів.

— Він ходить уві сні. Схоже, вчора бідолаху ледь не вбило блискавкою.

Марко зміркував, що це не пояснює, чому в нього очі такі, наче він усю ніч вичавлював із прямої кишки хокейну шайбу, проте вголос не сказав нічого, натомість поставив інше запитання:

— Що з твоїм вухом?

Сатомі занервувала, й він це помітив.

— Не знаю… десь ударилась.

Дівчина напружилась,