Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Розділ 20. Зараз

Зараз

Вночі музей завмирає у тиші, разом зі своїми застиглими мешканцями – опудалами вовків, лисиць, горил, тигрів, кабанів, диких собак та інших колись живих істот. Тепер вони лише тіні другого поверху Національного музею НАН України. Можливо, в темряві вони перешіптуються між собою загадковим, потойбічним способом, кидаючи примарні тіні на стіни та підлогу. Оживаючи лише тоді, коли охоронець, вирішивши зробити обхід, спрямовує на них промінь ліхтаря.

Музей спочиває разом з рештками доісторичних тварин: скелетами величезних ящірок, черепами динозаврів, панцерами морських черепах і кістками рідкісних птахоподібних істот. У темряві на верхньому поверсі це все створює атмосферу великого і тихого склепу.

Музей спочиває разом з мамонтом, якого колись витягли з льодовика, головами слонів з гострими бивнями та гіпсовим носорогом. Він приховує в своїх стінах цілі епохи, що розповідають про землю та її життя в різні періоди існування як людей, так і тварин. Все завмирає в сні, окрім маленької задушливої кімнати на третьому поверсі, де все ще мерехтіло світло.

З полиць тієї кімнати на Святослава дивилися мертві очі маленьких тваринок, що були виставлені з нутрощами назовні. Вони, мабуть, теж бажали б зараз спочивати разом з іншими мешканцями музею. Засушені метелики, що більше ніколи не піднімуться в небо, та декоративні кістяні вироби прагнули спокою. Життя, це вже не про них. Тут усе бажало лише одного – відпочинку.

І сам Святослав тепер відчував себе на перехресті двох світів, де вибір шляху вже не залежав від нього. Позаду стояв стіл з фруктами та шоколадом, а також кухоль, можливо, з березовим соком. Там, позаду, було відчинене вікно, через яке вривався сморід паленої гуми, розпеченого заліза та пластику – рештки його автомобіля «Opel». Але позаду було ще життя, тоді як попереду, за тими дверима, лежало кладовище.

Чорний шкіряний капелюх і бліде лице Мерця блиснули на порозі дверей, що знаходилися між темрявою та світлом. «Немов ворон-предвісник смерті,» – подумав Святослав, згадуючи розповідь Захара з Олесем про вимерле селище Ставищі на Закарпатті. Мрець з’явився просто з пітьми неосвітлювального коридору-кладовища, що так сильно контрастував з теплим світлом задушливої кімнати. У правій руці він тримав пістолет – що ж іще міг тримати передвісник смерті? В лівій – ключ, яким щойно відкрив замок.

Зачинивши за собою двері, не дозволяючи пітьмі зайти слідом, хоча й ненадовго, Мрець зупинився. Його до жаху проникливі очі піднялися на Святослава.

– Руки до гори, – змарнілі вуста передвісника майже не розімкнулися під час вимови цих слів.

Святослав, наказ практично не розчув, бо й досі від вибуху автомобіля були закладені вуха, що в даній ситуації не на жарт лякало. У голові дзвенить, а ти стоїш навпроти того, хто з виду неначе сама смерть, і нічогісінько не розбираєш з промовленого, на твою адресу в останні хвилини твого буття.

– Руки вгору! – голосніше наказав Мрець. – Я ж думаю, ти не такий збожеволілий, як Тімур?!

Цього разу Святослав зрозумів і підкорився.

– Так вже краще, – не змінюючи зосередженого виразу обличчя, промовив Мрець, звільнив ліву руку сховавши ключ. – Якщо є щось у кишенях або за поясом, дуже повільно витягни, що б то не було, і поклади на підлогу. Сподіваюся, ти розумієш, що я про зброю. І без фокусів, не люблю сюрпризів.

– В мене нічого такого немає, – трохи голосніше, ніж потрібно, через проблеми зі слухом, запевнив Святослав.

– Авжеж, авжеж, повернися спиною, я сам перевірю.

Святослав почав виконувати наказ, на щастя, встигши розчути його з першого разу. На деякий час наступила тиша, яку порушував лише вітер, що злихувався, вриваючись через відчинене вікно і гойдаючи штори. За вікном темне небо ставало все чорнішим і густішим – мабуть, піде дощ, – подумав Святослав, про, щоб ще, він мігби тумати в цю хвилину.

– Добре, – Мрець порушив тишу, не відриваючи погляду від Святослава. – Тепер повільно йди до столу і сідай на стілець з того боку. І знову ж таки нагадую – без фокусів!

Прислухаючись до кожного слова, Святослав перетравлював їх у голові, немов важку їжу в шлунку, намагаючись зрозуміти, що від нього хочуть, стоячи спиною до Мерця.

Останній, відвівши погляд від хлопця-перукаря, поки той йшов до столу з золотою тацею, сканував приміщення. Всіяне тваринами та різнобарвними метеликами на металевих стрижнях.

Обійшовши стіл, Святослав сів на стілець, трохи відсунувши його вбік вікна. Коли він підняв очі на Мерця, той усе ще роздивлявся яскраво заставлену кімнату. І вона була яскравою не тільки через це, а й тому, що спалах не зник, і все навколо барвилося та переливалося кольорами.

Пістолет продовжував бути націлений на Святослава, хоча дуло було злегка опущене, спрямоване на кухоль з березовим соком на столі. Та Святослав розумів, що якщо він зробить хоч найменший рух, який можна буде трактувати як загрозу, пістолет миттєво підніметься і влучить саме в нього, а не в кухоль чи фрукти.

– Гаразд, – промовив Мрець і повільно підійшов до столу, оглядаючи вміст блискучої таці: апетитні грона винограду, рожевий, майже червонуватий грейпфрут, розламану на кубики плитку шоколаду та невеличку купку лісового горіха. – Бачу, тобі не до вподоби мої гостинці.

Святослав мовчав. Він і досі вважав усе це отруйним, а тепер, коли стало зрозуміло, хто його сюди запросив, тим паче. І він мав рацію.

Поклавши пістолет на стіл, ворон-передвісник смерті – не той, що прилітав у селище на Закарпатті, але, мабуть, ще гірший – присів на стілець навпроти, поблискуючи своїм дзьобом, кепкою.

– Оскільки ти нещодавно серед нас, – почав він, – гадаю, у тебе є питання. Тож запитуй, зараз твій час, а потім перейдемо до моїх справ.

– До ваших?

– Все по черзі, спочатку ти! – настояв Мрець, поклавши руку на пістолет.

Слух Святослава почав відновлюватися, і це принесло полегшення – він почувався комфортніше, а від того й спокійніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍