Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

мене. Кажіть усе, що спадає на думку.

— Перше, що спадає на думку — це слова детектива з Нью-Йорка. Він сказав, що я надто гордий і мене засліпила жадібність і жага помсти.

— Ви хотіли б, аби про це написали на вашому надгробку?

— У жодному разі. Це те, що найбільше мене жахає. Та, може, саме на це я й заслуговую, можливо, все моє життя перетворилося на шлях до такої епітафії.

— Отже, ви не хочете бачити там цих слів. Тоді, — мовила Керол, кинувши оком на свій годинник, — ви знаєте, що слід робити. Ви маєте змінити своє життя. На сьогодні все, Маршале.

Маршал кивнув, підняв куртку з підлоги й поволі її вдягнув. Він хотів було вже йти геть, як раптом промовив:

— Мені холодно… я тремчу… це запитання про надгробок… Воно мене шокувало. Керол, з такою важкою артилерією слід поводитися дуже обережно. Знаєте, про кого я згадав? Пригадуєте, ви колись запитували мене про психотерапевта, до якого мав звернутися ваш знайомий? Ернест Леш — я був його супервізором. Це на нього схоже. Я завжди застерігав його від подібних запитань. А він називав це «екзистенційною шоковою терапією».

Керол майже підвелася, але не змогла втриматися:

— Отже, ви гадаєте, що це поганий метод? Ви тоді дуже розкритикували Леша.

— Ні, я не вважаю, що це погана терапія для мене. Навпаки — вона просто чудова. Завдяки їй я прийшов до тями. Щодо Ернеста Леша… мені не варто було так про нього говорити. Я хотів би забрати деякі свої слова назад.

— Чому ж ви висловлювалися настільки категорично?

— Через зарозумілість. Ми говорили про це минулого тижня. Я його не сприймав, бо гадав, що тільки мій підхід до психотерапії є правильним. Я був поганим супервізором. І він мене нічого не навчив. Я ніколи не вчуся.

— Отже, яка ваша думка про нього? — поцікавилася Керол.

— Ернест хороший. Ні, не просто хороший. Він гарний психотерапевт. Я кепкував із нього — мовляв, він багато їсть через те, що віддає себе пацієнтам, поринає в їхні проблеми, а вони його просто-таки висмоктують… Та якби мені довелося звернутися до психотерапевта, я обрав би того, який віддає себе пацієнтам до останку. Якщо найближчим часом мені не вдасться вилізти з цього провалля й доведеться передати комусь своїх пацієнтів, я волів би, щоб їх лікував Ернест.

Маршал підвівся.

— Час вичерпано. Дякую, що подарували мені кілька зайвих хвилин.

* * *

Попри те, що вони зустрічалися дуже часто, Керол ніяк не наважувалася розпитати Маршала про його шлюб. Імовірно, вона вагалася через свій невдалий досвід сімейних стосунків. Урешті-решт, одного дня, коли Маршал зауважив, що може бути відвертим тільки з нею, Керол вхопилася за ці слова й поцікавилася, чому він не може поговорити з дружиною. Коли ж він почав говорити, вона зрозуміла, що Ширлі й гадки не має про нью-йоркське шахрайство. Як не знає й про те, наскільки йому важко… і що він потребує допомоги.

Маршал сказав, що не розповідав про це Ширлі, бо не хотів переривати її місячний курс медитації в Тассаярі. Керол чудово розуміла, що це типова раціоналізація: його мотивом була не тактовність, а відчуття байдужості й сорому. Маршал зізнався, що він рідко згадував про Ширлі, бо надто поринув у свій внутрішній стан. До того ж вони з Ширлі жили в різних світах. Керол не відступала й вирішила скористатися порадою Ернеста:

— Маршале, як гадаєте, що трапиться, якщо один із ваших пацієнтів зізнається, що припинив спілкуватися з дружиною, з якою прожив двадцять чотири роки? Що ви йому скажете?

Як і передбачав Ернест, той невдоволено пирхнув:

— Ваш офіс — це єдине місце, де я не маю бути психотерапевтом. Ви маєте бути послідовною. Учора ви говорили про те, що я не дозволяю про себе дбати, а тепер намагаєтеся змусити мене бути психотерапевтом навіть тут.

— Але ж, Маршале, я гадаю, ми повинні використовувати всі можливі інструменти, включно з вашим багатим досвідом і знаннями.

— Я плачу вам за ваші послуги як експертові. Мене не цікавить самоаналіз.

— Ви називаєте мене експертом і водночас відкидаєте мою професійну пораду застосувати власний досвід.

— Чистісінька софістика.

Керол знову процитувала Ернеста:

— Це правда, що ви просто не хочете, аби про вас дбали? Невже ваша мета — це автономне існування? Ви прагнете дбати про себе самостійно? Перетворитися на власних батька й матір?

Маршал заперечно похитав головою. Його вразила проникливість Керол. Вибору не було — він мав відповісти на запитання, бо це було вкрай важливо для його одужання.

— Гаразд. Добре. Ви хочете дізнатися, що трапилося з моїм коханням до Ширлі? Адже ми з нею були добрими друзями й коханцями, починаючи з десятого класу. Тож вас цікавить, коли це зникло? — Маршал спробував відповісти на власне запитання: — Ситуація почала погіршуватися кілька років тому. Діти підросли, і Ширлі втратила спокій. Це типове явище. Вона повсякчас говорила, що не змогла себе реалізувати, а я поринув у роботу. Мені спало на думку ідеальне рішення: чому б їй не стати психотерапевтом? Адже тоді ми працюватимемо разом! Але мій план зійшов на пси. Уже під час навчання в аспірантурі вона почала критикувати психоаналіз. Обирала підходи, які я не схвалював: альтернативні методи, орієнтовані на духовність, зокрема ті, що ґрунтувалися на медитаційних практиках. Гадаю, вона робила це навмисно.

— Продовжуйте, — мовила Керол. — Озвучте запитання, з якими я мала б до вас звернутися.

Маршал змусив себе вичавити кілька запитань:

— Чому Ширлі ніколи не зверталася до мене по допомогу, адже я міг би її чогось навчити? Навіщо вона свідомо мене ігнорує? До Тассаяри можна дістатися за три години, я міг би поїхати туди, розповісти про свої почуття… ми могли б поспілкуватися про те, чому вона обирає саме такі підходи…

— Авжеж, але йдеться зовсім не про це, — сказала Керол. — Ці питання стосуються її. А як же ви?

Маршал кивнув, немовби визнаючи, що Керол рухається в правильному напрямку.

— Чому я так мало обговорював із нею те, що її цікавить? Чому не намагався, ніколи не намагався її зрозуміти?

— Ви хочете сказати, чому ви більш охоче намагалися зрозуміти пацієнтів, а не дружину?

— Можна й так сказати, — кивнув Маршал.

— Можна? — перепитала Керол.

— Насправді так і є, — визнав Маршал.

— А про що ще ви запитали б пацієнта, який опинився в такій ситуації?

— Я поцікавився б його сексуальним життям. Що трапилося з його сексуальним «я» і сексуальним «я» його дружини? Поцікавився б, чи хотів би він, аби подібний брак задоволення тривав вічно? Якщо ні, чому він не звертається до сімейного психотерапевта? Чи хоче він розлучитися? Або ж це виключно зарозумілість — можливо, він хоче, аби дружина його благала?

— Чудова робота, Маршале. Як гадаєте, нам варто в це заглибитися?

Зненацька посипалися відповіді. Маршал зізнався, що відчуває до дружини майже те саме, що й до Ернеста. Вони обоє завдали йому болю, відмовившись від його професійної ідеології. Авжеж, йому було боляче, йому бракувало любові. Поза сумнівом, він хотів, аби його заспокоїли, аби перед ним вибачилися й визнали свої помилки.

Висловившись, він похитав головою і зауважив:

— Це