Читати книгу - "Астальдо"

про те, що врятований тобою брат носить тебе на серці.

— Я не забуваю… Але ти говорив про Доріат та Арафінвіонів…

— Все почалося з моєї улюбленої сестри Артаніс. Ти знаєш, що вона закохалася?

— Ні, о ні… І хто цей…

— Бідолаха, ти хочеш сказати? Та ні, нині бідолашною можна назвати її. Обранець Артаніс — Келеборн, син Галадона і онук княжича Ельмо…

— О, так — вони ж рідня по матері. Однак…

— Отже, Артаніс майже постійно перебувала в Доріаті. І, ясна річ, вельможна Меліян охоче спілкувалася з нею. Артаніс не оповідала їй про наші нещастя, але Меліян втямила, що від неї щось приховують. І от ця гідна пані запитує у Артаніс, чому, мовляв, Нолдор не передали їм з Тінголом звісток від Вишніх, або, принаймні, від князя Ольве…

— Бідолашна Артаніс… Дійсно бідолашна…

Майтімо ковтнув з кухлика. Зелені очі його волого блищали.

— А ще, — продовжив він, — вельможна Меліян поцікавилась, за що нас було вигнано з Аману. Що вона дізналася і як — невідомо навіть Артаніс. І спитала, яке зло лежить на синах Феанаро, що вони всі такі зверхні та люті…

— О, Майтімо…

— Я зверхній і лютий, авжеж. Не далі як вчора я трохи не покремсав мечем на шмаття одного Нолфінга, який трапився мені під гарячу руку. Треба скласти про це пісню, і нехай її проспівають в Доріаті.

— Друже, досить жартувати крізь біль… Що було далі?

— Артаніс якось зуміла вивернутися. Вона оповіла вельможній Меліян про Сильмарили, про загибель Великого Князя Фінве, але промовчала про Обітницю, про Альквалонде і навіть про Лосгар…

— Артаніс мудра — недарма вона сестра Фінарато.

- І моя найулюбленіша сестра… Меліян, однак, зрозуміла, що від неї щось приховують. Вона попередила Тінгола, але той лише відмахнувся — мовляв, якщо так, то Нолдор є надійними союзниками, бо ні про що не домовлятимуться з ворогом. І щиро оплакав князя Фінве — колись вони приятелювали. Але Меліян ще порадила йому стерегтися синів Феанаро, бо на нас, мовляв, лежить тінь гніву Валар…

— О, вона на всьому нашому рушення — ця тінь, — зітхнув Фіндекано, — продовжуй, брате.

— Потім прийшов лист від Корабела. Це сталося не так і давно — навесні.

— Отже — всі чутки таки з Побережжя… А я думав — навпаки…

— Прочитавши листа, — Майтімо ледь усміхнувся, — Тінгол зволили дуже гніватись. Мені здається, що то була яка-то гра, що Сінголло з Меліян давно про все здогадались, однак… Не знаю… В Доріаті якраз гостювали всі Арфінги. Князь Сінголло зібрав їх всіх, і мовив до Фінарато, як до старшого: «Чому, родичу, ти приховав від мене такі важливі речі? Тепер я знаю все про злодіяння Нолдор!»

Фіндекано поволі прожував шматочок хліба і знову опустив ложечку в мед. Лихі слова вже не торкалися його — він перейшов межу чорної туги і дуже хотів їсти і жити.

— Тавро, — вимовив він нарешті, - це наче тавро — навічно.

— А Фінарато відказує спокійнісінько: «Що ми поганого зробили вам, родичу Тінголе? Яке злодіяння вчинили у ваших володіннях, чим засмутили вас? Ні проти вашої княжої влади, ні проти ваших підданих Нолдор ніколи не мислили нічого лихого».

— О, — мовив Фіндекано з повним ротом, — Інголемо завжди вмів сказати красиво і розумно.

— Тут Тінгол, — продовжив Майтімо, підсовуючи приятелю торбинку чищених горіхів, — дивиться на нашого Фінарато поглядом голодного ngauro…

— О, Майтімо… — сказав Фіндекано докірливо, — як ти можеш…

— Та це ж сам Фінарато мені і оповідав. Саме в таких виразах… Так от, Тінгол говорить: «Дивуюся тобі, сину Еарвен… Ти щодня сідаєш до столу твого родича, а руки твої по лікоть в крові материної рідні… І ти нічого не говориш на свій захист, і не благаєш прощення».

Фіндекано опустив голову. Тоді зітхнув, і знову поліз ложечкою у вазочку з медом.

— Авжеж, до горіхів… — сказав Руссандол підбадьорливо, — Фінарато, однак, змовчав на це несправедливе звинувачення, бо не хотів топити нас… Я маю на увазі нашу дружну сімку зверхніх та лютих Феанаріонів. Про тебе взагалі якось не було і мови — Другий Дім завжди в тіні, це нас видно здалеку, немов пожежу. Але тут спалахнув Ангарато — він, якщо пам’ятаєш, посварився з Карністіро і досі дивиться на нього орком, втім мій брат дивиться на нього не більш дружнім поглядом, що є то є. І почав викладати щиру правду, та ще й дещо додав від себе. Фінарато аж кипів, коли про це оповідав…

— От чого не можу собі уявити, — ледь всміхнувся Фіндекано, — так це розгніваного Інголемо…

— Наш книжник вважає, що незгоди мають залишатися в родині. — сказав Майтімо ласкавим голосом, яким завжди говорив про Фінарато, — Ангарато дійсно дозволив собі забагато, він назвав князя Феанаро підлим, мовив, що наш батько одурманив решту словами, мов вином — ну, а далі все по «Нолдоланте»: Альквалонде, Прокляття, Лосгар, Гелькараске… Фінарато взяв з мене обіцянку, що я не оповім про це братам. Я пообіцяв — Шалена Трійця рознесла б Дортоніон на мечах, якби почула хоча б половину тієї оповідки.

— Це було, — мовив Фіндекано, — дуже необережно… І що ж на те Тінгол?

— Спершу вельможна Меліян вимовила зловісно: «А проте тінь Мандосу лежить і на вас…»

— Ти за щось не любиш княгиню Доріату, друже…

— Вона — Майе… З її силою ми б рознесли Ангбанд ще в Дагор Аглареб… Принаймні, з Сауроном вона б впоралася — Артаніс говорила, що княгиня намагалася зламати її аvanirе. Тихо, лагідно… Бідолашна Нервен досі не може отямитись вона оповідала Фінарато, що відчуття у неї були — як у мушлі, яку відкривають ножем. Я це знаю, мене теж так… відкривали. Тільки я тоді висів на дибі…

— О, Майтімо, — сказав Фіндекано докірливо, — як можна порівнювати княгиню Доріату з цим…

— Мета одна, тільки засоби ріжні. І обидва вважають, що мають право… Ні, я мовчу, а то твій Ант викличе мене на поєдинок за образу його повелительки. Тінгол же роздумував доволі довго, і весь цей час Арафінвіони стояли перед ним, як підсудні. Тоді він велично підвівся з трону…

- І прокляв нас усіх? — спитав Фіндекано з легкою насмішкою, якої сам від себе не очікував.

— Отут і починається щонайдивніше. Спершу він велить Арафінвіонам їхати геть. Тоді запевняє, що вони можуть повернутися пізніше, якщо забажають, бо є його ріднею, до того ж невинною у лиходійстві. З Фінголфіном та Другим Домом він не стане розривати дружніх стосунків, бо ви, мовляв, теж є жертвами зверхніх і лютих…

— Майтімо, — докірливо сказав Фіндекано, —