Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

class="p1">– А ще дивніше, – засміявся старий пан, – що примара тримає в роті люльку і палить.

Він поволі підійшов до вікна, відчинив його, й усі побачили у яскравому веселому світлі того привида. З подвір’я долинув регіт.

Сніговик з великою головою стояв, наче морець, широко розставивши свої грубезні ноги.

Кучер та лакей, доклавши всіх своїх умінь, виліпили його зі снігу, а козачок запхав до його широкого рота свою припалену люльку. У кімнаті та надворі, де бешкетники поховалися під фірою, усі від полегші голосно сміялися. З’явився чай, знову пішли в рух карти, і ми чудово розважалися аж далеко за північ.

Наступного вечора Манвед прийшов до Бардоських з твердим наміром помиритися з Анелею. Його мрійний стан, що уже межував з душевним потьмаренням, здавалося, минув без сліду, у кожному його русі була поважність, рішучість та розкаяння. Він недовго зволікав з виправданнями. Коли увійшла Анеля, бліда й з потупленим поглядом, юнак рвучко ступив їй назустріч і глибоко вклонився.

– Моя люба панночко, – почав він тоном, що хапав за серце. – Я образив вас своїми загадковими балачками, на що ви зовсім не заслужили. Я сповна усвідомлюю свою провину і прошу мені вибачити.

– Браво! – вигукнув старий пан, голосно заплескавши у долоні, ніби акторові за добре зіграну на сцені роль.

Анеля хотіла щось відповісти, але тільки безгучно ворухнула блідими устами.

– Подай йому руку, – звеліла мати.

Бідолашна дівчина простягнула обидві руки, а Манвед схопив їх із пристрастю закоханого і вже хотів поцілувати наречену, але у ту ж мить зблід і завмер, наче мертвий. Його погляд із жахом втупився в порожнечу, урешті він відсахнувся і закричав:

– Чого ти хочеш? Нащо погрожуєш мені?

– Що з вами? – злякано спитала Анеля.

– Вона стоїть там, – продовжував Манвед. – Між вами та мною, мертва кам’яна жінка, у неї на руці мій перстень, вона застерігає мене. Ось вона виходить з дверей і манить мене за собою.

Як завжди, «вчасно» на порозі з’явився у білому пальто Маврицій. Зляканий крик пролунав кімнатою, Анеля затулила обличчя руками, а Манвед упав у крісло.

– Я дуже переляканий, – почав Маврицій, тремтячи усім тілом.

– Чи не могли б ви якось інакше заходити у дім? – загримів голос старого пана.

– Ви хворий, – мовив ад’юнкт до Манведа. – У вас, можливо, навіть починається нервова гарячка. Спробуйте пропітніти. Лягайте в ліжко і випийте бузинового чаю.

– Я починаю його боятися, – пролепетіла Анеля.

Манвед обвів усіх скляним поглядом, провів рукою по чолі і покинув кімнату. Цілий тиждень він не показувався на людях. Пан Бардоський поїхав до нього, але не застав удома. Мені пощастило не більше, але того ж вечора Манвед сам прийшов до мене з візитом. Із спотвореним обличчям, ніби щойно покинув свій власний гріб, блідий і розхристаний увійшов до покою, подав руку і цілу годину просидів у кріслі, не промовивши ані слова та й не дослухаючись до моїх слів.

– Ходи, – скрикнув він раптом. – Я мушу вийти на повітря, проведи мене.

Я звелів осідлати двох коней, і ми поскакали легким галопом сільською дорогою через засніжені поля, повз закутані в сніг дерева до його маєтку. Зненацька він стримав свого гнідого і вказав рукою поперед себе.

– Бачиш, – прошепотів він пересохлими вустами, як у гарячці. – Бачиш її?

– Я нікого не бачу.

– Он там, білу жінку, що скаче на чорному коні?

Смеркалося, а на цю пору все видається похмурішим, аніж навіть глибокою ніччю. Я напружив зір, але так нічого й не розгледів. Урешті Манвед заспокоївся. Ми прибули до його садиби, злізли з коней, а згодом зручно розташувалися у його крихітній кімнатці для куріння біля великого каміна, де палахкотів вогонь, червоні відсвіти якого правили водночас і за освітлення. Старий слуга наповнив самовар гарячим вугіллям. Нікому з нас не хотілося розмовляти. Під канапою застогнав рудий мисливський пес, мабуть, йому щось снилося; масивний годинник, різьблений корпус якого майже сягав стелі, монотонне й поважно відлічував час. Одинока міль вилетіла з протертої оббивки крісла, в якому я сидів, і безгучно кружляла над самоваром.

– Що це було? – раптом скинувся Манвед.

– Я нічого не чув.

– А тепер…

І справді почувся тихенький стук у віконну шибку, розмальовану крижаними квітами, схожими на брюссельське мереживо.

– Невже і тепер нічого не бачиш? – спитав Манвед, дивно усміхаючись.

Він підвівся і підійшов до вікна. Я довго придивлявся і нарешті також побачив осяяну місячним світлом білу жінку, яка манила рукою мого друга. Потім вона кивнула головою і зникла.

– Що це має означати? – запитав я. – Може, я також збожеволів, або ж ми обоє страждаємо оманою зору.

Манвед здвигнув плечима.

– Я геть пропав, як бачиш, у пазурах сатани, – прошепотів він. – Це пригода, яка стається не щодня, тож я охоче тобі про неї розповім. Але ти повинен повірити мені, що я сповна розуму, і що це не казка. Мені зовсім не до казок. Бідна Анеля!

Ми налили собі чаю, він припалив мені люльку, спіймав міль, що тріпотіла над самоваром, і викинув у камін, де її одразу ж поглинув вогонь. А тоді почав розповідь.

– Була гарна чарівна ніч з місяцем уповні, коли я втретє подався до Тартаківського замку. Я прагнув будь-якою ціною повернути свою обручку. Старигань чекав мене цього разу біля воріт, приязно кивнув, узяв мого коня і запросив на частунок. Я випив келих старого бургундського, яке вогнем розлилося по моїх жилах, – оце й усе. Голова була ясна, а серце навіть не тріпотіло. Не було страху, лише рішучість. Коли пробило північ‚ старий відчинив двері до великої зали і одразу ж зачинив їх за мною. Я не зважав на те, швидко збіг сходами догори і схопив за руку мармурову красуню з наміром стягнути з її пальця свою обручку, та вона знову стулила долоню, тож даремні були мої зусилля.

Це була страхітлива боротьба з холодним кам’яним мерцем при блідому світлі місяця та у цілковитій тиші, що панувала навкруги. Зрештою руки мої опустились, я хапнув повітря, з її розкішних грудей також вихопилося зітхання, а її білі очі глянули на мене з неземним болем, від якого мене охопив сором, і я втратив розум. Не думаючи, що роблю, я обвив руками її холодне прекрасне тіло і припав гарячими вустами до крижаних уст.

Це був нескінченний поцілунок, та не той, коли зливаються воєдино дві душі. Демонічна сила, здавалося, висмоктувала з мене кров і життя.

Мене охопив панічний страх, але я не міг був і відірватися від мертвих уст, ось уже вони потепліли