Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

плин часу зненацька зупинився, а коли не стало подиху, не стало серця, він, одірвавшись на мить, почув неначе здалеку благання в її голосі:

— Іди собі! Михайлик промовчав.

— Іди, Кохайлику! — сказала панночка, вже чомусь лютуючи більше на себе, ніж на коваля.

Михайлик стрепенувся.

— Навіщо ж так суворо? — спитав він. — Ти попроси, як треба!

— I ждав. Прошу! — ледве чутно вимовила, нарешті, панна Ярина.

— Не так, — невблаганно відмовив Михайлик-Кохайлик.

— Дуже прошу, — ще тихше сказала Кармела-Ярина. — Благаю!

— Ще не так.

— Молю тебе!

I вона його поцілувала.

25

Він потім навіть згадати не міг, простодушний ковалисько, як спритно й тихо спустився по стіні, мало не зачепивши в мішку Оврама Роздобудька, що його вже, видно, тнули крізь товстенний лантух комарі, бо мішок дрібно дрижав, стогнав і скавулів.

Він і сам не тямив, наш Кохайлик, як, незбагненним дивом не сполохавши собак і не збудивши зледащілих вартових, опинився по той бік паркана, котрий оточував старий архирейський садок, коли зіткнувся раптом ніс до носа з циганкою Мар'яною, гарненькою ворожбиточкою, що при зустрічах з нею ковалеві всякий раз чомусь ставало моторошно.

— Куди поспішаєш, лебедику? — з притиском спитала вона.

— Тебе шукаю, — відмовив хлопець, і не було в цій відповіді ні рісочки брехні, бо ж і справді цілий день його не облишало бажання знайти премилу чаклунку й подякувати за все добре, що вона йому наворожила. — Тебе шукаю! — ще певніше повторив Михайлик і поліз до кишені.

Витягши разок дорогого намиста, почепив на шию циганочці, і місяць, загравши в перлинах, кинув сяйво на лице, заграв у зіницях, і дівчинка стала ще краща, а якісь тривожні молоточки застукали в скронях, і серце закалатало перед тією дикою й знадливою красою, аж хлопець одсахнувся од циганки: після всього, що сталося зараз у домі владики, його самого це бурхання крові тільки злякало й засмутило, хоч і не було в тім парубоцькім збентеженні грішного збурення плоті, а схвилювала хлопця лиш незборима сила дівочої краси.

— Ну, — мовила циганка, — от ти й розбагатів.

— Розбагатів… — і він забрязкав червінчиками в новому кармані.

— Кишенею розбагатів?

— I серцем, квіточко.

— Це з тобою сталося ще до мого ворожіння: коли я нині тебе вперше побачила… там, на базарі… ти вже летів!

— Летів… — покірливо кивнув Михайлик, але більше не сказав нічого, а тільки дивився на циганочку. Потім сумовито мовив: — Яка ти гарна…

— Та й що? — так само сумно зітхнула Мар'яна. I раптом попросила: — Поцілуй мене!

— Я… ще не вмію! — рішуче відмовив хлопець.

— Знаю, — посміхнулась циганочка. — Чула!

— Що ж ти чула? — спалахнув Михайлик.

— Те й чула: що ти ще не навчився цілуватись! — із глузливим журом прошепотіла вона. — Твої цілунки лящали з по-коїв панни Подолянки — на цілі гони, мій братіку гіркий…

— Мар'яно! — спалахнув, мов у горнилі підкова, коваль.

— Так голосно цілуються лиш ті, хто ще того й не вміє! — I сумно спитала: — Це вперше ж, мабуть, братіку?

— А вперше, — признався хлопець. Мар'яна похнюпилась.

— Слухай, соколе! — раптом сказала вона. — Я рада за мою панну Подолянку! Бо ж я за неї ладна… пролити кров: і свою, і чужу. За неї… А тепер і за тебе!

Мар'яна говорила на циганський кшталт — вельми прудко й похапливо, а граничне збентеження ще більше шматувало бистру мову, слово налізало на слово, наче пекли вони серце, ніби летючі птахислова поривались вирватись нґа волю з тіспої клітини грудей, і дівча поспішало їх випустити, висловити, полегшити утруднене дихання.

— Вона моя царівна, королівна. А й ти, козаче, тепер…

— Чому ти так говориш?

— Бувай здоров! — і циганка обняла його і поцілувала. Хлопець їй відповів, бо ж не був поцілунок ні блюзнірським, ні зрадливим супроти Подолянки, бо ж циганочка поцілувала, як сестра, і вони так і завмерли на мить у братніх обіймах, таких тісних і щирих, аж зорі перед ними завихоріли, мов летючі світляки, аж кров забурхала по жилах, аж заплющився парубок.

— Чого це ти? — спитала дівчина.

— Очі твої сліплять.

— Ой-ой!?

I незчулись, як хтось підійшов. Пролунав тільки вражений вигук:

— Михайле!

Перед ними стояла Явдоха.

26

Циганочка миттю зникла, мовби її злизали чорти, а матінка й син стояли одне проти одного мовчки.

В материнськім мовчанні стільки було докору та гіркоти, болю та крику, що чуйний до настроїв матінки Михайлик, хоч i не знав за собою провини, замурував собі уста.

— Шльондра! — нарешті сказала мати.

Михайлик спробував був заперечити, та матінка йому з губи вихопила будь-яку змогу заговорити і додала з тим же гіркимм презирством, таким жалючим в устах неньки:

— Тягайло!

— Але ж, мамо…

— Бахур!

— Ви не зрозуміли, матінко…

— Розпусник!

— Я кохаю іншу.

— А цілуєш цю? Ледащо!

— Неню! Та послухайте ж…

— Я й сама бачу, який ти є волоцюга й зальотник!

— Дайте ж мені сказати!

— Джигун! Баболюб!

— Мамо!

— Гляди, щоб мамою від тебе не стала оця проклятуща ворожка!

— Невже ж ви можете подумати, що я…

— Ти обіймав її?

— Це вона — мене.

— Ти цілував її?

— Цілував, — покірливо буркнув синок. — Як рідний брат!

— А ту товстенну пані обозну на руках носив і лапав — теж, як рідний брат? А від одного-єдиного погляду панни Подолянки ошалів… також, як братік? Га? Але ж про тую панну годі й думати: далеко тобі до такої вельможної, як до цариці небесної. Далеко!

— Далеко, мамо, — покірливо погодився Кохайлик.

— Вона ж і не гляне на такого безхатнього й неодукованого вахляка, як ось ти. Вона ж і на світ божий народилась для якого-небудь князенка чи королевича?

— Для королевича, — покірливо погодився слухняний мамин синок.

— Ти ж її ніколи й пальцем не зачепиш.

— Уже, — відмовив Михайлик.

— Що вже?

— Зачепив.

— Чим зачепив? — ахнула матінка.

— Серцем, мамо.

— Ой боже ж мій! — раптом заплакала матуся. — Ой соколочку ж мій! Ой лебедику ж мій!

— Чого ж це ви, мамо, плачете?

— Ой гарно ж як! Ой славно ж як! — і мати ревно плакала радісними сльозами материнськими, і голубила сина, ледве досягаючи рукою до його підборіддя і нахиляючи хлопця до себе, щоб погладити, як бувало в дитинстві, по кучерявій, уже по-козацьки пiдстриженій сьогодні, шорсткій довбешці.

— То чого ж ви плачете, мамо? — щасливий і збентежений, допитувався парубок.

А мати зненацька діловито спитала:

— А чи вона ж розумна?

— Якщо вона погодиться піти за мене…

— Всі зразу й зрозуміють, що дурна!

Потім неня спитала:

— Ти її… цілував?..

— Цілував.

— А вона? Що сказала? Що зробила?

— Розгнівалась, мамо.

— На тебе?

— Ні, на себе.

— Це добре, мій хлопчику, — і