Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Радянської влади свідчили репресії проти анархістів, які восени 1920 р. значно активізували свою легальну діяльність, зокрема в Харкові, й здійснили ряд кроків до нового зближення з махновцями, вкотре прагнучи підпорядкувати їх своєму ідейному впливу. При цьому «набатівці» відкрито дистанціювалися від Радянської влади, виступали з її відвертою критикою і великими групами направлялися в розташування повстанців. З 25 листопада за вказівкою з Москви почалися масові арешти анархістів, які з'їжджалися до Харкова на свій Всеросійський з'їзд, призначений на 1 грудня.

В результаті у в'язниці опинилися майже всі члени секретаріату Конфедерації «Набат» (В. Волін, А. Барон, М. Мрачний, Л. Гутман, О. Олонецький, О. Таратута).

Були також ліквідовані Київська асоціація анархістів (на чолі з Консе, Гофманом і Аккерманом), полтавські та роменські групи «Набат» та асоціації анархістів, розгромлені анархістські групи Харкова.

Лише за останній тиждень листопада тут було заарештовано 346 анархістів.

26 листопада 1920 р. командуючий Південним фронтом М. Фрунзе видав наказ, в якому заявлялося про відкритий виступ Н. Махна проти Радянської влади. Тому передписувалося:

«1. Військам фронту вважати Махна та його загони ворогами Радянської республіки і Революції.

2. Командирам всіх частин Червоної Армії, які стикаються з махновськими загонами, такі роззброювати, тих, хто чинитиме спротив – знищувати.

3. Всю територію УСРР в найкоротший строк очистити від залишків бандитських банд і тим забезпечити можливість мирного будівництва».

Того ж дня почалися масштабні дії Червоної армії щодо розгрому махновщини, зокрема в Мелітополі розстріляли С. Каретникова, що був перехоплений з невеликим загоном, поспішаючи на зустріч з «батьком».

Однак оточеному з усіх боків у Гуляйполі Н. Махнові і 300 його прибічникам дивом вдалося вирватися зі, здавалось, безвихідного становища – як у більшості випадків, виручила природна хитрість отамана та співчутливе ставлення частини червоноармійців, які ще буквально напередодні пліч-о-пліч, в одних військових лавах боролися з білими. Не обійшлося, звісно, і без долі везіння, нерозпорядності червоних командирів.

Не вдалося одним ударом ліквідувати загони повстанців і в інших місцях. Розпорошуючись, «просочуючись» через щільні лави червоноармійців, махновці щезали з поля зору супротивника, дедалі ускладнюючи виконання останнім одержаних наказів.

2 грудня командування 4-ї армії видало наказ про оголошення в Мелітопольському, Бердянському і Маріупольському повітах стану облоги. Лише невеличкій частині Кримської групи вдалося прорватися через щільні загорожі на материк.

Проте і за таких умов, маючи значну перевагу у чисельності, але виявляючи млявість, нерішучість, зазнаючи дошкульних втрат, війська Червоної армії ніяк не могли впоратися з повстанцями Н. Махна. Їх загони то вибухоподібно зростали, в тому числі й за рахунок червоноармійців, що переходили на бік повстанців, то раптом зменшувалися до мінімуму.

Постійно діючою залишалася кіннота, що блискавично передислоковувалася з місця на місце, наносила «кинджальні» удари (11—12 грудня – Бердянськ, 13 грудня – Новоспасівка, Андріївка, 16 грудня – Федорівка). Піхота по суті зникла, за винятком незначної частини кулеметників, яких пересадили на тачанки. Червоні командири відзначали, що Н. Махно «на одному місці більше одного дня чи ночі не залишається, щоб не бути остаточно оточеним. В разі невдачі відходить врозсип… Як зразковий партизан, не обтяжує себе полоненими і під Андрїївкою лишає нам 1200 червоноармійців (42) дивізії. Так же рішуче зі своїми хвостами-обозами і в потрібну хвилину кидає цю приманку нашій кавалерії, а сам тимчасом відходить швидко й далеко».

Рятуючись від переслідування, до якого залучались дедалі нові, свіжі сили червоних, невеликий загін махновської кінноти 20 грудня 1920 р. розпочав свій останній у тому році рейд південними районами (захопивши частково навіть Правобережжя), що завершився уже в середині січня 1921 р. Зазнаючи дедалі нових втрат і компенсуючи їх за рахунок повстанських сил у місцях швидкого пересування, махновці демонстрували неабияку здатність самозбереження.

М. Фрунзе, на якого покладалося першочергове завдання щодо ліквідації політичного бандитизму, вважав, що наприкінці 1920 р. махновщина залишалася єдиною серйозною організованою збройною повстанською силою в Україні. Актуальним залишалося завдання, висунуте в грудні Радою праці й оборони: «…звільнення України від бандитизму і тим самим забезпечення в ній стійкого радянського ладу є питанням життя і смерті для Радянської України і питанням надзвичайної ваги для Радянської Федерації».

Останні дні 1920 p. махновці провели у безперервних, виснажливих боях, практично не маючи змоги хоч трішки відірватись від переслідувачів. Дії останніх ставали дедалі загрозливішими, нищівнішими, а відтак новий рік не віщував оптимістичної перспективи прибічникам Н. Махна, коло яких продовжувало звужуватися.

Загалом на кінець 1920 р. повстанська боротьба підупадає, хоча вона виявлятиме себе ще й у наступні роки. Однак тенденція в силу багатьох причин (передусім репресивних заходів Радянської влади, червоноармійських операцій) була очевидною. Це не завжди враховується істориками, публіцистами, які на основі здебільшого мемуарних джерел, що далеко не завжди прямо кореспондуються з документами, фактами, абсолютизують спорадичні вияви повстанської боротьби, занадто героїзують вчинки окремих її представників (як правило, це робиться на основі їх же пізніших свідчень), передають у значно здеформованому вигляді загальну картину стану республіки, політичної атмосфери в ній тощо.

Незважаючи на чималі зусилля, спрямовані на ліквідацію Н. Махна і його спільників, «батьку» ще дуже довго (цілих 8 місяців 1921 р.) удавалося виходити «сухим з води». Загалом це низка справжніх детективних подій (втім, усе життя повстанського отамана було всуціль детективним). Зрештою, 28 серпня 1921 p. H. Махно з загоном (78 кіннотників) перейшов через Дністер державний кордон і опинився в Румунії. Почалися закордонні поневіряння. Частина колишніх вояків переходила кордон і здавалася радянським властям, які в квітні 1922 р. оголосили амністію всім учасникам громадянської війни. Але прощення не торкнулося семи найодіозніших воєнно-політичних особистостей. Серед них і ім'я селянського «батька» Нестора Махна.

Нестор Іванович, сильно зранений, весь час хворів. 6 липня 1934 р. він помер. Урну з прахом народного бунтаря замурували біля стіни Комунарів на кладовищі Пер-Лашез у скриньці № 6686.

Праці Н. І. Махна

Воспоминания. Кн. 1. Русская революция на Украине (От марта 1917 г. по апрель 1918 г.). – Париж, 1929.; Кн. 2. Под ударами контрреволюции (Апр. – июнь 1918 г.). – 1936.; Кн. 3. Украинская революция (июнь – дек. 1918). – 1937. (Репринтні відтворення – К., 1991, 1992)..

Воспоминания, материалы и документы. – К., 1991.

Література про Н. I. Махна

Аршинов П. А. История махновского движения. – Берлин, 1923.

Белаш В. Ф. Махновщина.//Летопись революции. – 1928. – №3.

Беспечный Т. А., Букреева Т. Т. Нестор Махно: правда и легенды. Лева Задов: человек из контрразведки. – Донецк, 1996.

Боровик М. А. Анархістський рух в Україні 1917—1921 pp. // Український історичний журнал. – 1999. – № 1.

В. Голованов. Нестор Махно. – М., 2008.