Читати книгу - "БотакЄ"

іншого, щоправда, треба було написати щось для альманаху «Кінець кінців».

Для себе я назвав цей дрібний обов’язок - написати есе.

Здається, що може бути простіше в писанні, як написати есе.

Дрібним обов’язок є тому, що коли мусиш щось написати, то постає питання того, що ти мусиш написати.

Ще в травні я казав тим, хто питав мене, що я мушу, що не мушу нічого.

Тоді ж казав тим, які нічого не питали, лиш увагою слухали, - якби ви щось запитали сьогодні і я чесно відповів, то це не означає, що завтра так само чесно - відповідь на це ж питання була би іншою.

Взявшись виконувати дрібний обов’язок, я зрозумів, що мушу написати про пані Стронціцьку. Про екзотичний персонаж мого дитячого нашого Станіслава. Про її поставу, зелене пальто з футром, про паличку і сітку «Пятигорск».

Про запах кільканадцяти котів і болгарських сиґарет.

Про записані в голові дві фрази її голосом - лиш прокручуванням саме цих фраз я нині можу оживляти на хвильку пані Стронціцьку.

Вона була подібна на англійського письменника Мома (в Радянському Союзі Мом, як і мій тато, потерпіли однаково - Мома назвали Моемом, а тата - Прохаськом).

Ця подоба забезпечується таким положенням нижніх повік, ніби якісь невидимі пальці постійно тримають їх ледь відтягненими вниз).

Згадати про її страшну смерть.

Помислити про те, що, незважаючи на цілісність її міфічного образу, я ніколи навіть не припускав такої можливості - уявити, як живе пані Стронціцька тоді, коли я її не бачу. Вже пізніше я яскраво вималював собі її життя аґента таємної розвідки Австро-Угорщини, який протримався на сімдесят років довше, ніж держава, на яку він не переставав працювати.

Зрештою, писати про такі речі не вважалося обов’язковим навіть тоді, коли я думав, що мушу написати про пані Стронціцьку.

Спробувати описати все це нагадувало б намагання повернути сьогоднішньому Франківськові вигляд принаймні десятирічної давнини, коли ще він не дуже відрізнявся від давнього Станіслава.

Йшлося передовсім про те, щоб розповісти про геніальну у своїй простоті геополітичну візію найближчого майбутнього, сформульовану панею Стронціцькою наприкінці сімдесятих, у андеґраунді, у Франківську, де навіть тепер бути автором геополітичних концепцій вважається чимось комічним.

У цьому місці починається збій.

З концепцією дуже все просто, елементарно.

По Збруч - Отто фон Габсбурґ, за Збручем - Китай.

Збій, злам настає тієї миті, коли треба вмонтувати це лаконічне гасло в орнамент контексту. Радянський Союз, совєтська Галичина, непорозуміння з Китаєм, китайські напади на В’єтнам, масовий психоз хінофобії, тонни пропагандистських видань, мінімальний перелік лише найзнаковіших журналів і газет, їхні шрифти, рубрики, макетування, радіоглушителі на Святоюрській горі у Львові, крах сподівань щодо наступу європейських держав на УРСР, катакомбна греко-католицька церква, родини, прізвища, руйнація цвинтаря за новим готелем, криза в Польщі, «Мєждународная панорама», апокрифічні пророцтва Михальди стосовно того, скільки людей залишиться в кожному містечку Підкарпаття після бомбового конфлікту.

П’ята школа, репетиції з ватно-марлевими пов’язками, некрологи поруч з кіноафішею у «Прикарпатській правді».

Це лише початок переліку того всього, без чого розповідати про австро-китайський кордон на Збручі безсенсовно.

Тому відпадає охота.

Згадую травень, коли я казав правду з посеред правд - літератор не має жодних обов’язків.

Писати есе - перебувати в літературі. Написати есе - найдосконаліший спосіб мати. Перебувати в літературі - звільнюватися. Це звільнення забезпечують всі, хто пише. Вони звільнюють тебе від того, що і як можна промовити.

Вони підштовхують тебе до вільного володіння невимовленим.

Щораз ближче до невимовного.

Більша свобода передбачає менше власності.

Починаєш відмовлятися від спроб написати есе.

Відмовляєшся від спроби написати есе про пані Стронціцьку.

Як можна мати свободу.

Яка ж вона, свобода, коли ти її маєш.

Як можна щось мати і бути вільним.

Ціле літо я не хотів хотіти написати про кілька дерев, які визначали мої напрями, ритми, наміри, бажання, рухи, погляди впродовж літа.

Мені не буде добре, коли вони стануть моїми.

Я не хочу писати про Франківськ щось більше, ніж півгодинна екскурсія Франківськом для Йоани - скупатися в Бистриці, зайти в холод фари з латиноамериканської площі Шептицького, випити розливного спирту на дерев’яних сходах у нотаріуса.

Я не наважуся виконати дрібний обов’язок, написавши про чорногорські фотографії, зроблені Мар’яною, про те, що Бодик буде вдячний за ще одну затишно проспану ніч, якби все для нього мало закінчитися вранці, про чудернацькі накази з неба, які отримував смертельно хворий тато.

Я радий, що тепер в Ужгороді паде дощ.

Дощ не дає вирватися запахові достиглого винограду і постарілого листя з-під шатер виноградників на подвір’ях уздовж вулиць.

Запаху неможливо відчути, тому не потрібно запам’ятовувати - як про нього написати.

Я хотів би про це поговорити з Грабалом.

Дуже добре хотіння, дуже лагідне.

Поговорити би з Грабалом про Лишегу, про найдосконаліше ненаписане есе.

Моя мрія здійсниться.

Тоді про ніяке писання не йтиметься.

Тим часом виникає ідея того, про що справді варто написати.

Добре було би поміркувати на папері про те, як щоденна верхова їзда впливала на еластичність сухожиль у чоловіків і жінок.

Необхідно усвідомити, що через це багато чого відбувалося зовсім інакше.

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

29.02.2012