Читати книгу - "Хранителі Персня"

родом з-під Самотньої Гори, з чесного племені Даїна, що дружить з Елрондом, — втрутився Фродо. — Сам Елронд обрав його як супутника мені, він хоробрий та вірний друг!

Ельфи неголосно перемовилися проміж себе і щось спитали у Леголаса своєю мовою.

— Добре, — вирішив нарешті Гельдір, — ми пустимо його, хоч це нам не до вподоби. Якщо Арагорн та Леголас пильнуватимуть його, поручаться за нього, гном пройде сюди; але по землі Лоріену він муситиме йти з зав'язаними очима.

А зараз досить розмов. Вашим друзям не варто залишатися унизу. Вже багато днів тому ми помітили, як численна ватага орків попрямувала до Морії, і з того часу пильно стежимо за нашими річками. Вовки виють на межах лісу. Якщо ви й справді прийшли з Морії, небезпека, мабуть, близько. Рано-вранці вам доведеться йти далі.

Гобіти хай усі зберуться тут — ми не боїмось їх! А на сусідньому дереві є ще один далан, там можуть переночувати решта. Ти, Леголасе, відповідатимеш за них. Коли щось знадобиться, поклич нас. Та доглядай гнома!

Леголас зразу ж метнувся по сходах додолу, щоб сповістити про рішення Гельдіра, і незабаром на далані з'явилися Пін та Меррі, ледве дихаючи від страху та крутого підйому.

— А ось і ми! — сказав Меррі, відсапуючись. — Ми принесли ковдри, наші і твої, а всі інші речі Блукач сховав під купою листя. -

— Могли б і не тягати зайвого, — сказав Гельдір, — взимку на деревах холодно, отже, ми маємо досить хутряних плащів та ковдр. Сьогодні вітер з півдня, але все одно холодно; може, бажаєте поїсти та попити, щоб зігрітись?

Гобіти прийняли запрошення до цієї другої (та набагато кращої) вечері з великою готовністю. Потім вони загорнулись потепліше у свої ковдри, ще й зверху прикрилися хутряними плащами ельфів, і спробували заснути. Але, незважаючи на сильну втому, це вдалося тільки Семові. Гобіти не люблять височини і не сплять наверху, навіть якщо [363] в їхніх домівках є «верх», тобто другий поверх. Далан був. спальнею не в їхньому стилі; ні стін, ні хоча б поруччя, тільки з одного боку плетена переносна заслінка від вітру.

— Сподіваюсь, якщо засну на цім горищі, то не скочуся вниз, — сказав Пін — йому хотілось ще побалакати.

— Ну, а якщо вже я засну, то так і буду спати, хоч би й скотився, — одізвався Сем. — І чим менше балакатимемо, тим скоріше, з вашого дозволу, я почиватиму!

Сем уже похропував, а Фродо все лежав, дивлячись на зірки — золоті блискітки у просвітах між листям, що тріпотіло під нічним вітром. Він розрізняв невиразні сірі силуети двох ельфів, що сиділи непорушно зі зброєю на колінах. Вони розмовляли пошепки, а третій пішов чатувати на одній з нижніх гілок. Нарешті, заколисаний шумом вітру у гіллі та тихим мурмотінням близьких водоспадів Німроделі, Фродо заснув, повторюючи подумки пісню Леголаса.

Пізно уночі він прокинувся. Його друзі спали. Ельфи кудись зникли. Серп місяця ледве маячив крізь крону мел-лорну. Вітер ущух. Десь неподалік по землі хтось протупотів, хрипко сміючись. Дзенькнуло залізо. Звуки помалу згасали, віддаляючись, здавалося, на південь, у глиб лісу.

Раптом у люці посеред далану з'явилась голова у сірім каптурі. Фродо з переляку підскочив і побачив ельфа, що мовчки дивився на гобітів.

— Що там таке? — сдитав Фродо.

- Ірчи! — відповів ельф пошепки і закинув на поміст згорнуту мотузкову драбину.

— Орки! — повторив Фродо. — Що вони роблять? Але ельф уже зник.

Знов запанувало безгоміння. Навіть листя не шуміло, навіть водоспади гриміли дещо тихше. Фродо сів, пощулився під усіма своїми ковдрами. Він зрадів, що не попав до лап орків там, внизу; але дерева більше не здавались йому таким вже надійним захистом. Подейкували, що орки вміють нюхати не гірше за собак, та й лазити по деревах вони вміли… Фродо витяг Жало: клинок жеврів блакитним вогнем, але прямо на очах в нього поволі згас. Однак почуття близької небезпеки не відпускало Фродо, навпаки, ще загострилось. Він підвівся, підібрався до люка, виглянув і міг би заприсягтись, що у ту ж мить хтось крадькома пробіг під деревом, далеко унизу [364]

Це не були ельфи — лісовий народ рухається зовсім безгучно, а тут хтось мовби шкрібся по корі дерева. Затримавши подих, Фродо вдивлявся в темряву.

Хтось повільно дряпався догори по стовбуру, важко, з присвистом дихаючи крізь зціплені зуби. Нарешті Фродо побачив прямо біля стовбура пару блідих очиськ: не моргаючи, дивились вони вгору, потім — гульк! — метнулись убік, і неясна тінь, ковзнувши уздовж стовбура, зникла, а на далан скочив Гельдір — він спритно здолав височину, стрибаючи з гілки на гілку.

— Там повзало щось, чого я ніколи раніш не бачив, — розповів він, — аж ніяк не орк. Щойно я підійшов до дерева, воно втекло — видно, було насторожі. По деревах воно лазити вміє добре, а взагалі більше схоже на гобіта, на зразок вас. Стріляти я не став — бо не ризикнув зараз наробити галасу: битися ми не зможемо, а тут нещодавно пройшла велика ватага орків. Вони переправились через Німродель — прокляття на ті нечисті лапи, що замутили світлу воду! — й пішли старою дорогою понад річкою. У тім місці, де ви відпочивали, вони трохи понишпорили, мабуть, почули запах. Нам утрьох не встояти проти сотні, тому ми прогнали їх і стали голосно перегукуватися на різні голоси, щоб заманити у ліс. А тепер Орофін поспіхом відправився попередити народ. Жоден орк з лісів Лоріену не вийде. І потайну варту буде поставлено по північній межі ще до наступного вечора. Але вам треба буде вирушати, як тільки настане світанок.

Зажевріла ранкова зоря. Світло, розростаючись, пронизувало жовте листя меллорну, і гобітам здавалось, ніби це сходить сонце прохолодного ранку влітку. Блакить неба сяяла між розгойданим гіллям. Виглянувши крізь просвіт на південному краї помосту, Фродо побачив усю долину Срібної, схожу на золотаво-жовте море, що ледь помітно хвилювалось під вітром.

Було ще зовсім рано й холодно, коли загін зібрався вирушати. Провести його взялись тепер Гельдір з братом Румілом. «Прощай, мила Німродель!» — вигукнув Леголас. Фродо озирнувся й помітив блискітки білої піни серед сірих стовбурів.

— Прощай! — сказав він і подумав, що ніколи більше не зустріне такої чудової живої води, не почує, як вона незмінно звиває ніжні звуки у нескінченну низку мінливого співу. [365] Вони повернулись до стежки, яка продовжувалась на західному березі Срібної; ноги орків потоптали її. Пройшовши трохи на південь, Гельдір завернув і зупинився у затінку надбережних дерев.

— Там, за рікою, один з моїх вартових, — сказав він, —