Читати книгу - "Вічний календар"

Фрідманів та їхні чуда. Дещо з тих оповідей підслухав Мартін Бубер і записав. Але це тільки дещо. Іншу частину хасидських історій, пов’язану з чортківським двором, ми ніколи не відтворимо. Бо початок ісходу почався в часи другого цадика Ісроеля Фрідмана, сина Довіда Моше. У тридцятих роках Б-г поставить перед ним драбину Якова у Відні, щаблями якої переходитиме ребе Ісроель сім небес. Третьому чортківському цадикові, синові Ісроеля, Нахумові Мордехаю Фрідману пощастить виїхати з Європи до Єрусалима. І там, у святому місті, підніматися догори, пересилюючи спротив космічного вітру й біль у кістках. Останній, тобто четвертий чортківський цадик, за літочисленням від засновника двору Довіда Моше, Шломо Фрідман, син Нахума Мордехая, також схопився за перший щабель драбини Якова в Єрусалимі, коли його душу, легку, як гусяче пір’я, підхопив вихор і поніс зі швидкістю світла.

У Старому Чорткові мешкав Мошко Білґорай. Було Білґораїв на світі всього душ дванадцять, і всі жили в Чорткові. Мошко-водоноша спершу носив воду на коромислі, від чого праве його плече було нижчим за ліве. Але з часом вдалося прикупити коня і бричку, яку він переробив і поставив туди столітрову дерев’яну діжку. Коня водоноша купив у Лашківцях, так називали гебреї Улашківці. Запрягав Мошко коня у двоколісну, навмисно зроблену платформу для діжки і двох дерев’яних цебер. Грубі штани, заправлені в чоботи, а поверх білої сорочки — чорний кабат. На облисілу голову Мошко влітку й узимку натягав вовняний кашкет. Кожного ранку водовіз виводив із обори коня, розчісував його довгу гриву, обіцяючи щоразу, що підстриже. Кінь фиркав. Мошко діставав опавку й дивився, що там залишилося з минулого дня. Якщо вівса з січкою було лише на дві долоні, то повертався до комори. Поки кінь, запхавши свою морду аж по вуха, їв, Мошко дивився, як високо з Горішньої Вигнанки викочується сонце. Якщо на Старий Чортків спадали пір’яні хмари або збиралося на дощ, Мошкові краще було сидіти вдома, але він усе одно їхав до міської колонки, куди сходилися ще кілька водонош. Мошко з-поміж чортківських водовозів уважався заможним. До того ж, він був одиноким правовірним хасидом — постачальником води до синагоги Фрідманів. Він ніколи не нарікав на своє капарне житло, бачачи, як дехто з єврейських купців будував двоповерхові вілли. Не шкодував, що має саме такого коня, а не цугового, як інші гебреї — адвокати, купці, крамарі. І навіть не упімнувся перед Б-гом про те, що його опасиста Двора народила йому десятьох дочок. Усе Мошкові в цьому світі подобалося. І навіть те, що колись далекі його предки прийшли до Чорткова й оселилися неподалік річки. Попри на те, що в місті стояли електричні ліхтарі, упорядкувалися хідники, торкотіла дизельна електростанція, на вуличках інколи з’являлися автомобілі, Мошко заробляв свій хліб насущний, розвозячи воду до багатших гебрейських домів — передусім для прання. Під’їжджаючи до такого дому, він знав, де стоять балії й мидниці, куди потрібно, зачерпнувши відро, наносити води. Тоді служниця платила Мошкові, дякувала й заповідала, коли знадобиться наступного разу. Мошко дякував навзаєм і обіцяв привезти воду саме того дня, коли потрібно. Перед обідом, зробивши одну або дві ходки, водовоз з’являвся на Ринку. З’їжджав вулицею Міцкевича, бо любив цокання копит свого коня по бруківці. Зупинившись біля Ринку, припинав коня, знову діставав опавку й закладав на вуздечку, а сам ішов поміж торгових рядів, щоби побалакати зі знайомими. По обіді Мошко знову возив воду до синагог або до заможних гебреїв.

Сонце вже висіло над Ринком, коли Білґорай-водовоз, пообідавши, приліг під міський мур. Починало пражити. Над Мошком гуділи джмелі та дикі бджоли — вони летіли до Ринку на запах розчавлених вишень, морель і сливок. На карнизах будинків сиділи надуті від спеки міські голуби. Жандарм знав, що, йдучи в обідню пору до крамниці біля костелу оо. Домініканів, побачить сплячого заслиненого Мошка. Інколи, коли спека зморювала не тільки Мошка, побіля нього влягалися інші водоноші. Відклавши коромисла з відрами, хропіли перед зливою. Надходили липневі спекотні дні, коли навіть із Серету приходило в місто задушливе повітря. Старі гебрейки сиділи й дрімали з молитовниками в руках, а навколо них герштикалися внуки й порпалися в землі кури. До обіду збиралися хмари, а після — набравши синього аж перламутрового кольору, розроджувалися теплим липневим дощем. Тоді Мошко та інші пробуджувалися, бігли під дашки будинків й перечікували зливу. Поки добігали, встигали промокнути до рубця. Конева опавка під дощем намокала так, що овес доводилося сушити, і кінь своїми великими очима дивився вбік моста. Бруківкою вулиці Міцкевича стікали дощові води. Хмари розганяв вітер, і після зливи гостро пахло виноградним оцтом, який міг необережно розлити крамар. Місто наповнювала свіжість, на вулицях знову з’являлися метелики. Оживали притихлі на час зливи мухи, і над теплою гладдю Серету райзували прозорі бабки. На міські вулиці знову поверталося життя. У дверях однієї крамниці перечікував зливу Саша Блондер, студент Краківської академії мистецтв. Він цього дня тинявся містом. Уже минув тиждень, відколи Саша приїхав до Чорткова і, ходячи вулицями, вже не раз помічав Мошка-водовоза. То Мошко, як метелик, тріпотів своєю тінню над діжкою біля синагоги Фрідманів, то водовізна бричка цокотіла бруківкою, то він спав під муром, накривши лице кашкетом, коли краплі першої-ліпшої липневої зливи будили його — так, як сьогодні. Не помітити Білґорая було неможливо: водовоз кілька разів на день переїжджав центральні вулиці. Саша, як більшість студентів академії, постійно ходив із невеликим альбомом, замальовував олівцем усе, що потрапляло на очі. У Чорткові він також носив під пахвою альбом, навіть вибираючись на річку. Спочатку Саша зробив кілька рисунків вулиці й будинків. Вулиця на рисунку виглядала звалищем трикутників і чотирикутників. У суботу разом із батьком і братом Саша пішов до синагоги. Релігійні Блондерові батьки дотримувалися всіх приписів гебрейського права, святкували Суботу й належали до двору чортківських цадиків. З дитинства Саша та його брат Фішель щосуботи сиділи за столом, накритим грубим селянським обрусом. Палахкотіли суботні свічки, які запалювала мама, благословляючи Господа. Тоді родина Блондерів разом із усіма гебрейськими родинами Чорткова омивала тричі перед вечерею руки — спочатку праву, а тоді ліву. Витирали рушником. Коли батько брав до рук ножа і протикав дві хали, а тоді відрізав у проколотому місці шматок, мачав у сіль і запихав до рота, то малі Блондери без великої охоти ковтали посолені шматки хали. Діти чекали на інші страви, які варилися протягом п’ятниці. Якщо торговельні справи в Маркуса Блондера того року велися добре, то родина їла рибу і м’ясо, а якщо не зовсім — то тільки рибу. Але не було такого випадку, щоб на столі було пусто. Запахи, що парували з булькотливих баняків і наповнювали усі кімнати Блондерового дому, приходили до Саші з Чорткова у краківське піддашшя, де він винаймав темну кімнатку, живучи часто впроголодь. Особливо, коли не було за що пообідати, на Сашу напосідався солодкаво-кислий запах печеної фаршированої риби-ґефілтефіш. Саша був