Читати книгу - "Пірат"

знаю.

— Тоді, власне, ви маєте приймати рішення, іти нам чи не йти.

На мить Бейдр перевів свій погляд на батька, потім на генерала.

— Моє слово — «так».

Генерал усміхнувся.

— Добре сказано. Це неофіційна акція, тому нам доведеться набрати добровольців. Скажемо — п'ятнадцять, не більше двадцяти чоловік. Більший загін важко піддається керуванню і надто примітний. За таку небезпечну роботу їм треба заплатити, і, звичайно, заплатити дуже добре.

— Я заплачу стільки, скільки вони запросять.

— Чудово. Я знаю десять чоловік, у яких я цілком певний.

— Я теж ладен узяти участь в операції,— сказав Хамід. — Одного разу я був у тому таборі. Я знаю місцевість.

— Приймаємо,— сказав похмуро генерал. — Хоч формально ти військовослужбовець.

— Князь обіцяв дати мені стільки людей, скільки потрібно,— сказав Бейдр.

— А вони підходять?

— Його особиста варта — всі горяни з Ємену.

— Підійдуть,— сказав генерал. — Єменські верховинці вважалися найкращими вояками в ісламському світі. Нам потрібне буде обладнання, автомати, гранати, переносні ракетні установки, харчі, вода та інші припаси, а також літаки, щоб приставити нас до нашого вихідного пункту. Це буде коштувати дорого.

— Все це у вас буде.

— І ще одне. Нам потрібен буде вертоліт, щоб забрати нас звідти. Ми скоординуємо його приліт на смугу з часом нашого приступу.

— І це буде теж,— сказав Бейдр.

Генерал кивнув.

— Скільки часу займе підготовка?

— Три дні, якщо ви зможете вчасно приставити сюди своїх людей.

— Вони будуть тут,— відповів Бейдр і повернувся до батька. — Якщо твоя ласка, тату, навідайся до князя і попроси в нього помочі, яку він обіцяв. Я б хотів залишитися тут із генералом і простежити, щоб усе було в готовності.

— Я це зроблю,— кивнув Самір.

— Дякую, тату.

Самір глянув на нього.

— Вони ж мої онуки.— Він повернувся до Бен Езри.— Щиросердно дякую, мій друже,— сказав він.— Здається, Аллах знову послав мені тебе — в час моєї скрути.

— Не дякуй мені, мій друже,— сказав Бен Езра по-арабському. — Мені здається, що ми обидва осінені Його благодаттю.

Розділ чотирнадцятий

— Мамцю, а коли за нами прийде татко?

Джордана поглянула на личко Саміра, що виглядало з-під краю ковдри, підтиканої під його підборіддя. Потім вона перевела погляд на Мухаммеда, що лежав в іншому ліжку. Він уже заснув, повіки міцно стулені, лице притиснуте до твердої подушки. Вона знову перевела погляд на Саміра.

— Скоро, мій любий, скоро,— прошепотіла вона заспокійливо.

— Мені хочеться, щоб він прийшов завтра,— сказав Самір. — Мені тут не подобається. Люди тут нехороші.

— Татко скоро прийде. Закрий оченята і засинай.

— На добраніч, мамцю.

Вона нахилилася і поцілувала його в лобика.

— На добраніч, мій любий,— вона випросталася і вийшла до сусідньої кімнати їхньої невеличкої двокімнатної хатини. Посередині невеличкого столу, який правив їм за обідній стіл, жеврів каганець. Три інші жінки сиділи за столом, утупившись у полум'я каганця. Їм бракувало чим зайнятися, чого читати. Навіть балачка точилася сухо. Після двох тижнів полону вже не було про що говорити, адже вони мали не дуже багато спільного.

— Діти поснули,— сказала вона просто, щоб почути звук свого голосу.

— Хай Господь благословляє крихіток,— відгукнулася нянька Анна. Потім вона знову замовкла. Інші навіть не підвели голів.

— Господи! — вигукнула Джордана. — Зглянься на нас. Ми найнещасніші жінки в світі.

Цього разу вони таки підвели на неї очі.

— Ми повинні зважитися,— рішуче сказала вона. — Завтра треба буде щось задля себе зробити. Певно ж, тут десь у цьому проклятому таборі має бути голка з ниткою.

— Якщо і є,— відповіла стюардеса Маргарита,— то вони навряд чи їх нам дадуть. Весь потрібний нам одяг залишився в літаку,— та вони нікого не пошлють туди, щоб нам його принесли.

— Нам треба наполягти.

— З цього нічого хорошого не вийде,— сказала Маргарита. Вона поглянула на Джордану. — Не розумію, чому містер Аль Фей не заплатить викуп і не визволить нас?

Джордана глянула на неї.

— Звідки ми знаємо, що він цього не зробив? І що вони не висунули ще більших вимог?

— Я не бачу в цьому ніякого сенсу,— сказала Маргарита. Вона закрила обличчя долонями і заплакала. — Страшне діло. Вони не випускають нас нікуди, окрім нужника, та й то перед відчиненими дверима стоїть вартовий і спостерігає. Вони не дають нам поговорити з чоловіками. Ми навіть не знаємо, як вони там і що з ними діється. Може, їх уже немає в живих, ми нічого не знаємо.

— Вони живі й здорові,— сказала Джордана. — Я бачила, як позавчора, чоловік ніс їм на таці їжу.

Стюардеса враз перестала плакати.

— Даруйте мені, місіс Аль Фей. Я не хотіла все це на вас вилити. Здається, моя нервова система просто цього не витримує, от і все.

Джордана співчутливо покивала головою.

— Атож, усім нам дуже важко. І найважче те, що не знаєш,