Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

уже в'їхали румуни. Глибока, всепоглинаючи тиша поселилася в селі, сотаючи нас, як літня спека або сувора зима. Гірше вже не буде, гадали ми. Але стало ще гірше.

При вході до сільської управи щодня в скляній вітрині виставляли газету «Банатський борець». Кожна сторінка, кожен рядок віщували, що над нами збирається нова буря. Товариша Сталіна і чудесні досягнення Радянського Союзу прославляли в кожному числі, а робітників і селян, які перевиконали норми, проголошували народними героями.

Звіти про рішення партії та звинувачення проти тих, хто нібито саботує будівництво комунізму, займали дедалі більше місця. Єдине добре, — якщо тут взагалі можна говорити про щось добре, — було те, що ця несправедливість поширювалася на всіх. Вона могла спіткати будь-кого: німців, угорців, румунів, сербів, болгарів, заслужених політиків і військових, простих людей та інтелігенцію.

То були золоті часи для донощиків. Вони мстилися тим, хто колись погано, на їхню думку, обійшовся з ними, або міг би зле обійтися. Вони мстили сусідам, бо ті мали більше житло, в якому хотіли жити самі донощики, мстили колишнім працедавцям, просто за те, що вони працедавці. Доносили на співробітників, аби зайняти їхню посаду.

Щоби стати жертвою доносу, вистачало колись затруднити кількох наймитів. Вистачало бути селянином, аби тебе запідозрили в недостатній старанності при виконанні норми. У тому, що приховав частину врожаю для себе. Вистачало одного погляду, одного зауваження, а часом навіть і цього було непотрібно. Донощики доносили, тому що стали донощиками.

Та найтривожнішим було те, що центральний комітет партії готував нові заходи. Ми вважали все це порожніми словами, гаслами, які ніколи не будуть втілені в життя. Адже їм потрібно, якщо вже не нашої думки чи голосу, то бодай нашої робочої сили.

Ми з батьком жили один попри одного, несказаного між нами практично нічого не залишилося. Вечори минали здебільшого без єдиного слова, а вдень, у кооперативі, я пильнував за тим, аби нас розводили по різних бригадах. Ми жили в чоловічому побуті, де все було брудніше, безладніше, занедбаніше, як свого часу в домі отця Памфіле. Нам це не заважало.

Потроху я почав змирятися з тим, що загруз у цій грозенауській багнюці, що мені судилася доля конюха. По суті, я і так роками порпався в багнюці в пошуках нікому не потрібних кісток, а тепер офіційно порпаюся в лайні кооперативної скотини.

В середу, 17 липня, нас налякав несамовитий грюкіт у ворота. Сарело відчинив, п'янезний голова відіпхав його набік.

— Обертине! — загукав він батькові. — Я маю тобі щось сказати.

Голова хитався і мусив триматися за паркан, щоб не впасти. Він хотів нам щось сповістити, але раптом передумав. Він витер рушником чоло, тоді потилицю. Як він не силкувався, так і не вичавив зі себе тих слів.

— То що? — спитав батько.

Голова боровся сам із собою.

— Та ні, нічого, забудь. — Він розвернувся і кинув на ходу: — Сьогодні вночі ти станеш комуністом, Якобе. Та ще й яким комуністом! Ніч всіх ночей. Готуйся!

На цих словах він розреготався і навіть вже за воротами ніяк не міг заспокоїтися. Він зник так само раптово, як і прийшов, залишивши нам тільки занепокоєння, бо п'яний часто виявляється більшим пророком, ніж тверезий.

Вже кілька днів усі тільки й говорили, що в околиці відбуваються якісь великі військові навчання. Хто приїздив з Тімішоари, бачив нескінченні колони вантажівок і солдатів, які, здавалося, чекали якогось наказу. З-під касок визирали молоденькі, невинні лиця солдатів, які знуджено копирсалися у похідному посуді, однак їхня зброя постійно була напоготові, а офіцери — напружені й нетерплячі.

В ліску неподалік Грозенау бачили піхотинців. — Це ми довідалися від одного селянина. — Його затримали, коли він пішов туди шукати своїх свиней, і відпустили лише за умови, що нікому не розкаже про присутність військ. Свиней забрали солдати, селянин здалека бачив димок над верхівками дерев і знав, що тепер його комора спорожніє, на відміну від солдатських черев. Він подався простісінько до корчми, і вже скоро про військо знало все село.

Незадовго після цього в сільську крамницю зайшов солдат — купити сигарет, але в таких кількостях, що, за нашими припущеннями, вистачило би принаймні на дві роти, які ховалися десь тут поблизу. Єдине, що зумів вивідати новий румунський корчмар, це те, що військо стоїть не тільки коло нас, але й в усьому Банаті. Що в інших лісках і на інших полях теж стоять напоготові солдати. Для чого — це було відомо тільки офіцерам. Всі передчували скорий початок якоїсь операції.

Після відходу голови ми прожили ще один день без подій, позначений нашим мовчанням, що вже стало звичкою, і буденними роботами, яких вимагав такий двір, як наш — чи то пак, Сарелів. Батько навіть пофарбував назелено паркан. Він раз по раз відступав кілька кроків назад і оцінював свою працю. Та насправді ні він, ні я не могли приборкати тривогу.

Увечері ми доїли залишки мамалиґи і вже збиралися лягати, коли раптом на вулиці зчинився страшенний ґвалт. Почулися різкі команди і звуки вибитих воріт. Собаки загавкали всі нараз, так ніби поспішали сповістити про катастрофу, якої не змогли передбачити. Зачулися перші крики, одні ген на краю села, інші тут-таки по сусідству. Дуже скоро ми