Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

напівжиття-напівсмерті. * * *

Добровін заплющив очі, звів ліву руку і голосно почав читати закляття. Запала тиша.

За туманом не видно неба, За туманом не видно зір, За туманом немає сенсу, За туманом час стоїть… За туманом кряче ворон, За туманом кричать сичі, За туманом дитина плаче, За туманом дзвін дзвонить. * * *

Ахруман речитативом співав рядки закляття, завченого напам'ять. Закляття, що вказує шлях до тріщини між світами.

За туманом панує морок, За туманом парує тлін, За туманом криваві ріки, За туманом вирує біль… За туманом земля холодна, За туманом дух тяжкий, За туманом мертвий попіл, За туманом труна смердить… За туманом не видно неба, За туманом не видно зір, За туманом немає сенсу, За туманом час стоїть… За туманом чорний ворон, На купі кісток сидить… * * *

Густий туман опустився на капище. Добровін розплющив очі й усміхнувся.

— Навський туман ми викликали. Лишається чекати шпарини. Щойно вона з’явиться, туман полине туди. А ми слідом. Тільки не відходьмо від капища. Цей туман може завести на манівці, показати майбутнє і теперішнє, предків і нащадків, але все це мара! Лиш біля капища ми у безпеці.

Щось ворухнулося в імлі. Ніби війнуло вітерцем і затихло. Хтось заволав про допомогу. Щось завило. Почувся дитячий плач. Вереск. Дзенькіт зброї.

— Це туман. Не руште з місця, — наказав Добровін.

* * *

Дзеванна відчула, як поруч щось проповзло. Велике і голодне. Воно хрумкотіло, шамотіло, стогнало й шукало поживи.

— Стояти на місці! — люто прошепотів Ворон. — Ти ж не хочеш передчасної смерті? Зі мною зараз ти в більшій безпеці.

* * *

Запала тиша. І враз її розпанахав дикий лемент. Вгорі щось відбувалося. Крики і верещання спадали донизу. Розривали повітря.

— Що б то не було, не рухайтеся. Це полуда, — повторив Добровін.

Гуркіт. Грім. Блискавка. Крики. Волання. Верещання.

Все падає. Летить донизу. На їх голови. І раптом почули голос Добровіна в тумані:

— Втікайте! Тут зараз буде небезпечно!

Боримисл ворухнувся. Рутенія зробила крок.

Туман заклубочився, загустів, потягся клаптями-зубами-руками по здобич…

Боримисл завмер. Рутенія стала на місце.

Звуки вгорі зникли, як і не було. Туман відсахнувся і завмер. Він почекає. Він уміє чекати.

— Тут холодно, — озвалась Рутенія.

— Еге ж. Хоч би яке вогнище… — замріявся Боримисл.

— А тут тепло… — почули вони знайомий голос.

— Золото!